що цим хотів сказати письменник? бездоганність людська є в більшій мірі ділом удачі й щастя аніж наслідками чеснот​

Объяснение:

Дорослі діти. Ми вже стоїмо на порозі самостійного життя. Скільки шляхів перед нами розстилається! Кожен із нас обере лише один, свій, і попрямує ним, поступово, але неминуче віддаляючись від свого дитинства. Як же хочеться кожному з нас швидше переступити цей поріг, відчути себе самостійним, дорослим, ні від кого незалежним. Як хочеться швидше розірвати цей зв'язок з усім дитячим, смішним. Скоріше б набути атрибутів дорослості. Життя закружляє нас у своєму шаленому танку. І не кожен зараз знає і розуміє, як захочеться нам, вже дорослим, солідним, повернутися хоча й подумки у теплі, сонячні дні дитинства, спогадами зігріти душу. Як говорив видатний художник Юрій Васнецов: "Я все ще живу тим, що запам'ятав і бачив у дитинстві".

Спогади дитинства, як сонячні зайчики, метушаться, горнуться, висвітлюють, ніби прожектором, дорогі серцю картини. Раннє дитинство... Велика кольорова коробка, а в ній — цілий іграшковий рай; заводна комаха-сонечко, жовтий ведмедик, яскраві кубики і велика лялька. Вікно відчинене, легенький подих вітру слабким парусом піднімає занавіску. Із сусідньої кімнати лунає ніжний матусин голос: "Донечко, снідати час!" Знову і знову повертається цей барвистий сон пам'яті. А під плином років раптом спалахне якась деталь, і знову відкриються чарівні горизонти дитинства.

А ось я серед квіткового різнобарв'я. Тепло, сонячно і ціле море квітів. Вони лоскочуть мені щічки, ніжно торкаються чола, допитливо заглядають у вічі: "Хто це? Можливо, маленький ельф? Новий житель нашої країни?" Прямо перед собою бачу незвичайну не схожу на інші квітку. Хочу торкнутися її, протягую руку, а вона здіймається в небо і розчиняється у небесній блакиті. Я і здивована, і збентежена водночас... Аж раптом дужі таткові руки вихоплюють мене, і я слідом за тією квіткою-метеликом злітаю в небо назустріч усміхненому татковому обличчю і сонцю.

Дивіться також

...Перший клас... Ми всі з квітами, з білими бантами, трохи налякані урочистістю, щасливі. Нас дуже багато біля школи, ми чекаємо... А з трибуни дорослі вітають нас, чи себе, один за одним, вони радісно посміхаються... І раптом стає якось нудно. Коли ж у клас? Що ж далі? І чомусь захотілося спати. Збереглося фото: я малесенька, у мене в руках букет — і я... солодко позіхаю, навіть очей не видно, лише досить-таки величезний відкритий ротик. Усі сміються, розглядаючи тут мене — першокласницю.

Спогади дитинства: барвисті, духмяні й теплі. Так хочеться зберегти у пам'яті все, не розгубивши жодної краплиночки, жодної деталі, подробиці. Як жаль, що я не художниця! Як прикро, що не маю малярського таланту! Це були б роботи казкові, як ілюстрації Ольги Кондакової, щирі, захопливі, як картини Євгенії Гапчинської. Біля цих картин завжди були б глядачі. Поринути у чарівний світ тліти душею, доторкнутися до історій, знайомих кожному, прийти на побачення із добрим минулим, адже всі ми родом із дитинства.