Зробити синтаксичний розбір речення :
1) відкраюючи до сніданку з духмяної паляниці свіжу скибку чи кладучи в похідну сумку полудник з окрайцем хліба,пам'ятай, друже,про натруджені руки селянина.
2) ціле літо зеленіють козацькі кургани густим пахучим розмаїттям: подорожником,біленькими невісточками, чіпким споришем, полином, розкішним, з гіркуватим чадним смородом, колючим будяком, незабудками.
3) мандрувала світом разом з козацькою піснею і славою українська хустка,оберег від ворожої кулі, тяжкого полону чи товаришевої зради.

Таємниці старого дуба не першу сотню літ росте на пагорбі посеред заплавної луки кремезний дуб із розлогим, покрученим, мов пальці в старої роботящої людини, гіллям. він міцно вчепився в землю товстим корінням, й жодному вітрові, здається, несила похитнути його сонцем обсмалений, дощами й морозами покарбований стовбур.час добряче подзьобав кору велетня, блискавкою скосило верховіття, а внизу, поблизу землі, виникло чималеньке дупло. саме це дупло й завдавало найбільше прикрощів дубові.дупло, звичайно, не одразу було таким, як тепер. спочатку це була звичайнісінька виразка на корі — вепр ікла точив. потекли соки з рани, накинулися на солодке питво комахи різні, хотіли висмоктати з дерева всю живильну вологу, та воно не далося — швиденько рану зарубцювало. у дерев, як і в людей, болячки змолоду швидше гояться.другу, вже невигойну, рану дуб одержав під час фашистської навали. він урятував тоді життя молодому винищувачеві танків, прийнявши на себе ворожий постріл. снаряд глибоко проник у тіло велетня, трохи навіть надколов стовбур, обпалив довкола себе деревину. добре, що не вибухнув. пізніше, через кілька років, дерево виштовхнуло з свого тіла осоружну залізяку. але рану затягнути сил уже не вистачило. туди одразу ж набилося багато комах-деревоточців. самі вони не їдять деревини, а ось їхні личинки тільки нею й живляться. ви бачили, напевне, які глибокі ходи залишають вони після себе у найміцнішому дереві. дупло з року в рік збільшувалося. розкошували деревоточці, а що міг дуб зробити? стогнав, сердешний, від безсилля, опускав додолу гілля від горя невтішного. важко оборонитися від хвороб звірові, та все ж таки знаходить він нерідко поміч (то в мурашник від надокучливих комах ляже, то рослинку лікарську знайде), а дереву тільки доля-вдача може зарадити.не обминула радість і нашого дуба. летів улітку бджолиний рій, сів перепочити на гілку, а тут дупло. далі бджоли не полетіли, оселилися в ньому. швиденько почистили, зайвину з нього викинули. затишно стало, сухо. а там, де сухо, немає місця деревоточцям. деякі з них, щоправда, хотіли проникнути в дупло, так де там: хазяї і на поріг не пустили. невдовзі бджоли обжилися, меду наносили. довго їм дупло за вулика правило. дуб уже й хвилюватися за свою рану перестав. аж тут нова біда: пасли хлоп'ята корів на луках та й якось на бджіл. не знайшлося серед пастушків розумника, щоб зупинив, стримав їхнє бажання звідати дикого бджолиного меду. хоч і хоробро захищалися крилаті трудівниці, та викурили їх з дупла хлоп'ята. наїлися меду з вощиною. а дупло знову нічиїм однак ненадовго, бо його навесні їжаки. невдовзі і їжаченята у гнізді з'явилися. знову заспокоївся дуб, бо нові гості, ласі до різних хробачків, не дадуть їм дерево їсти. та ось натрапив на їжачу сімейку голодний лис. вже й проминув дуба, а тоді почув запах їжаків і вліз у дуцло. як не підступає до них — голки колються, а до тіла — зась! і все одно придумав хитрюган: випхав батька-їжака з дупла, хоч і лапи та морду поколов, а тоді покотив його до озера.у воді їжачу сімейку згубив.після того в дуплі довго ніхто не жив, потім цілу зиму господарювала в ньому куниця. її налякали все ті ж пастушки, і вона подалася до лісу. однієї весни качка вивела в дуплі весна,  відтануть закоцюблики, оживуть. яна пагонах щавлю збиралися шкідливі попелиці — найулюбленіша їхня здобич, а як тільки потягло холодом, сонечка збилися тут докупи й також закоцюбли. прямо під ними, у заглибинці, теж життя тепліє: равлик, що влітку об'їдав листя на кущах, знайшов у ній схованку. цього літа дуб був страшенно здивований: у гущавині його гілля з'явилася не бачена досі істота — дуже схожий на білочку звірок, тільки надто маленький. мордочка гостренька, на щоках чорні плями, вуха великі, круглі. хвіст довгий, ще й з китичкою на кінці. звірок довго нишпорив по дубу в пошуках малого дупельця, але не знайшов його. тоді спустився на землю, набрав сухої трави й звив собі на дубі кубельце. перепочив і почав полювати на слимаків, гусінь, комах різних. виходить, ще один захисник з'явився, зрадів дуб. пізніше всюдисуща сорока розповіла йому, що цього звірка сонею звуть. що жила вона, соня, донедавна в саду, там у неї дупельце було в старій груші, тепер її спиляли, ось соня й в пошуках схову. дуб здивувався тоді незвичайній назві звірка, бо той спав дуже мало, все нишпорив у гіллі, а то й на землю спускався в пошуках їжі. а тепер, коли холоди настали, зрозумів, що соня справді любить спати. із свого благенького житла ще рано восени перебралася в міцне гніздо вивільги, вкрилася, немовби ковдрою, кількома дубовими листочками й міцно заснула. нічого, до прильоту птахів проснеться. довкола. іскряться легенькі сніжинки, із-за темної, набряклої хурделицями хмари вигулькнуло сонце. воно торкнулося своїми промінчиками-гінцями верховіття дуба, й він радісно стрепенувся, відчувши їхнє лагідне тепло.