Есе на тему : мій улюблений куточок україни (10-12 речень)

безперечно, у кожного з нас є улюблений куточок україни. в одного це величний, пишний київ або красуня полтава, в іншого — тихе взимку і гомінко влітку приморське селище або ж мальовничий закарпатський хутір. а у мене цей куточок — демківці (є таке село у житомирській області), хоча живу я у великому місті. щороку я проводжу у демківцях майже все літо. там я пізнаю справжнє життя: не книжкове, вигадане, а таке, яким воно є — звичайне, реальне, без прикрас. не обминають мене і клопоти, пов’язані з життям у сільській місцевості: рано , ходжу по воду до криниці, бабусі по господарству тощо.

саме там я побачила «народження» хліба: від зерна до паляниці. у моєї бабусі дуже великий город. одну третину його займає городина, другу третину — трава на сіно (до речі, сіножать — тричі за літо). а третя частина — пшениця.на початку серпня розпочинаються жнива. усі родичі збираються і разом жнуть (серпами! ) пшеницю по черзі у кожного. колоски в’яжуть у снопи, скирдують, потім молотять і везуть на млин. з отриманого борошна бабуся протягом року пектиме запашні паляниці, смачні струделі, пиріжки та пампушки. маю зізнатись — нелегка хліборобська праця. (після усього побаченого до хліба ставишся зовсім інакше). адже все відбувається так, як описано у творах українських класиків xix століття. нічого не змінилось! і це сьогодні, у добу високих комп’ютерних технологій!

у демківцях я почуваюсь дуже комфортно, адже демківчан зовсім не цікавить, у що ти одягнутий, яку школу (елітну чи звичайну) відвідуєш. для цих простих людей передусім важливо, щоб ти був людиною та вмів працювати.

до речі, у демківцях ще є хати, вкриті соломою, на стріхах яких живуть лелеки. ще існує звичай не замикати будинок, коли йдеш із дому: просто до дверей притуляють коромисло — на знак того, що вдома нікого нема. і, повірте, ніхто не зайде і нічого не візьме.

це інше життя, інший вимір. можна було б ще довго «освідчуватись» у коханні демківцям, але чи є сенс? я скажу просто: для мене це найулюбленіший куточок україни.

Утворі оксани іваненко "друкар книжок небачених" йдеться про життя івана федорова, друкаря "книжок перед тим небачених", як було потім написано на його могильній плиті.  диякон іван федоров почув від максима грека - старця, що жив у монастирі, фразу: "книги — це ріки, що напувають всесвіт". максим грек розповів івану про свою молодість, навчання в італії і знайомство з видатним друкарем. іван федоров вирішив присвятити своє життя друкуванню книжок. друкарство - складна справа, і іван федоров багато працював. він очолював "печатний дім", відкритий царем. у 1564 році федоров представляє царю "апостол" - першу друковану книгу. у часи опричини федоров з помічником і сином втікає до литви. там вони починають друкувати книги, наприклад, там вийшло "учительне євангеліє". потім федоров вирішує продовжувати справу свого життя у львові. іван федоров - у львові його звали москвитін - з сином стають першими друкарями у місті. в 1574 році виходить перший друкований буквар для дітей. князь костянтин острозький запрошує друкаря до себе. федоров приймає пропозицію. незабаром друкує повний текст біблії. потім федоров повертається до львова і знов працює там. він хворіє і втрачає майно. 5 грудня 1583 року  іван федоров помирає у злиднях. його поховали у львові написали і на могильній плиті: "воскресіння із мертвих чекаю. друкар книг, перед тим небачених. іван федорович, друкар москвитін…"