1)кто сыграл более важную роль в судьбе снегурочки: мороз или весна из пьесы островского "снегурочка". 2)зачем весна стремилась поселить свою дочь среди берендеев? на что она рассчитывала? как мороз предвидя беду стремился обезопасить жизнь любимой дочки?

в царстве берендеев главным мерилом счастья является любовь. об этом прекрасном чувстве и мечтает снегурочка, она просит мать-весну подарить ей любовь.

и хотя мать , что в любви её погибель, снегурочка готова даже умереть, хотя и не уверена в том, найдёт ли своё счастье. она больше не может оставаться в царстве льда и снега.

как и всякая мать, весна желает счастья своей дочери, поэтому и отпускает её в страну берендеев, спасая дочь от одиночества.

она говорит её отцу и ей самой, напутствуя:  

ответ:

более важную роль в жизне снегурочки сиграл дед мороз. весна стремилась потомушто там холодно. он хотел ёё заморозить потомушто ето ёё жизнь.

Філософські роздуми омара хайяма про сенс життя та людину хвилюють не одне покоління людей усього світу. у який би час ми не жили і де б не була наша батьківщина, нам добре зрозумілі мудрі афористичні вислови омара хайяма, його глибокі філософські думки, що сповнюють наше життя високим змістом. життя та творчість омара хайяма — це постійний пошук істини. та чим ближче він наближався до істини, тим більше починав розуміти, що вона недосяжна, а всі знання мізерні і бліднуть перед одвічною таємницею створення всесвіту і людини. кожний чотиривірш поета — це маленька поема, яка вражає своєю філософською глибиною та людською мудрістю. основною ідеєю рубаї омара хайяма є ствердження права людини на радість земного буття. поет вважає, що не можна гаяти ні хвилини, нехтувати жодною можливістю, щоб отримати свою міру щастя на землі. рубаї наповнені ідеями гуманізму, впевненості, що людина має право бути такою, якою вона створена. поет вважає, що і йому ніхто ні в чому не повинен дорікати — він хоче радіти життю і не думати про те, що на нього чекає в майбутньому. девізом творчості омара хайяма можуть бути слова: «хай живе життя! » мудрий той, хто прожив його за високими законами доброти, любові, людяності. рубаї хайяма пронизані вірою поета в абсолютний закон буття — вічний і неперервний рух. ми знаходили в філософських міркуваннях поета відповіді на багаточисленні запитання, що ставить нам сучасне життя. гаслом творчості омара хайяма можуть бути слова: «хай живе життя! » усі помремо, перетворимося на глину, але воістину мудрий той, хто проживе свій вік за законами людяності, доброти: боюсь, що більше ми не вернемось додому, ні з ким не стрінемось у обширі земному, цю мить, що ти прожив, вважай своїм трофеєм. бо що нас потім жде, не дано знать нікому. життя — це мить, сповнена невідомого для людини сенсу, але якою буде ця мить,— залежить від самої людини: хай кожна мить, що в вічність промайне, тебе вщасливлює, бо головне, що нам дається тут,— життя: пильнуй же! як ти захочеш, так воно й мине. поезія хайяма — не страх перед «навісною долею» і не покірність їй, а сприйняття життя в його миттєвій красі. не всесвітня жура, а насолода кожною хвилиною цього життя: безглуздо мучити себе самого — хай малий достаток твій, ти лишку не шукай: тим, що од вічності записане тобі, будь задоволений, бо це ж і є твій пай! з першого погляду заклик поета — «лови мить! » — сприймається, як відчайдушне намагання людини урвати шматочок мінливого щастя. насправді ж у віршах криється глибокий підтекст, і лиш потрібно розуміти як певне сприйняття життя, як систему оптимістичного світосприйняття людини, як заклик звільнитися від кайданів, що сковують відважний політ людської думки. і либоке гуманістичне розуміння сутності людини як особистості вільної, створеної для постійного самовдосконалення, пронизує поезію омара хайяма: хіба у всесвіті найкращий твір — не ми? в очах у розуму зіниця й зір — не ми? це коло всесвіту скидається на перстень, а камінь, що горить ясніш од зір,— це ми. хайямівський ліричний герой у постійному пошуку недосяжної істини. тому в віршах звучать скепсис і відчай, віра і заперечення: «ні мусульманин — ні єретик», «ні рай — ні пан», «ні насолода — ні страждання». хайям любить закидати читача запитаннями: «так що ж робити? », «то як же бути! », «так що ж то далі? » що небо виграло, вдихнувши в мене душу? коли піду я геть, що в світі я порушу? кого я не питав, ніхто не пояснив, чому я в світ прийшов, чому я зникнуть мушу. «що ж є основою буття? » — запитує поет. розум? віра? а може, одвічна боротьба добра і зла? і віддає перевагу любові як першооснові людського існування: шукав поради я у зошитах сторіч — і скорбний друг таку промовив річ: «щасливий тільки той, з ким поруч мила, схожа на місяць — білозір у довгу-довгу ніч! » у віршах поета багато недосказаного. він спонукає читачів мислити самостійно, йти дорогою пошуку й думати. а висновок? у його рубаї: цей топче стежечку до монастирських брам, той шлях до істини собі торує боюсь, настане день і пролунає голос: «ви блудите, сліпці! не тут вона й не там! » омар хайям доторкнувся до вічних таємниць буття. він не розкрив їх людству, бо розумів, що кожна людина має право вибору. може в цьому і полягає основний сенс гуманізму, який сповідав хайям. основною ідеєю рубаї хайяма є ствердження прав людини на радість земного буття. життя — це мить, сповнена невідомого для людини сенсу, але якою буде ця мить, залежить від самої людини.