Мне надо написать новелу на украинском языке! новела ето текст с неожыданым концом!

і раз шехерезада так почав своє оповідання:

— слухайте. було це навесні. ви ще пам'ятаєте, що то таке весна? пам'ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! пам'ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни? ну, словом, було це навесні. круг мене кохалося поле, шепотіло, ці з ким?

а з небом, з вітром, з сонцем. пахло ростом, народженням, щастям руху і життя, змістом словом, кажу вам, було це навесні.

а я, мої панове, їхав з моїм контрабандистом семеном пустуном до кордону. і той кордон я мусив неодмінно у той же день перейти, не ждучи навіть ночі. але коли я сказав це семенові, він мовчки-понуро озирнув мене, знехотя посміхнувся й, одвернувшись до коняки, сердито крикнув:

— вьо! ти!

а семен цей, треба вам сказати, не дивлячись на своє пустотливе прізвище, був чоловік поважний і випускати з себе слів без потреби не любив. сам був "парнишка" дебелий, "гвардійонець", як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. ступав , важко, серйозно і навіть, коли ловили його "харцизники", не мінявся, тільки ще більш насуплювався, очі робились ще меншими, колючими і страшно якось біліли губи.

— справді, семене, я неодмінно мушу бути сьогодні на тім боці. це як собі знаєте! — з натиском повторив я.

семен навіть не озирнувся. на величезній його спині сидів цілий ряд блискучих, маленьких, чепурненьких мушок. коли він робив якийсь поривчастий рух, вони спурхували і прудко літали над спиною, неначе чайки в морі понад скелею. потім знов сідали і сиділи якось надзвичайно недвижно, ніби пильно вдивлялися в мене.

— можуть убити, — раптом, верст через десять, суворо пробурмотів він, зачепивши віжки за люшню і починаючи робити цигарку.

— були випадки?

семен, не хапаючись, подув на книжечку паперу, повагом одірвав один аркушик і поліз в кишеню за тютюном.

— а чому не чи на те розуму треба, аби вбити чоловіка?

— але було, що й не вбивали? семен лизнув папір, витер сірника, пихкнув кілька раз і, беручи віжки, зволив промовити:

— а чому не було? було, що й не вбивали. вйо!

— ну, то й мене не вб'ють! — постановив я.

і, пам'ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я — мертвий. ці мушки, семенова спина, конячинка, на якій підстрибувала комічно і глупо якось шлейка, семенова шапка з прогризеним верхом і я — будучий мертвяк. лежу десь, в якому-небудь яру дикому, порожньому, надо мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. і лице моє теж зеленкувате, а на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть

— як надокучило носити голову на плечах, то йдіть, — раптом несподівано бовкнув семен і, шарпнувши віжками, понуро крикнув: — вішта! ти!

вот такую новеллу я учил, ето просто жесть была но я виучил, и надеюсь она тебе !