Твір (10 речень): "які почуття і думки викликав товариський суд". по творі ніни бічуї "шпага славки беркути".

Інша любов переповнювала серце самійленка — любов до поезії. він безмежно вірив у те, що істинна поезія — із категорій вічних і існуватиме на землі доти, поки існуватиме людство.  не вмре поезія, не згине творчість духа,  поки жива земля, поки на ній живуть,  поки природи глас людина серцем слуха, —  клопоти крамарські її ще не заб'ють.  на думку поета, саме поезія не дає приспати в людині розум, фантазію, мрію. і житиме поезія, допоки люди мріятимуть і прагнутимуть високо злетіти до зір чи зазирнути у незвідані краї. і навіть коли людство зчерствіє, перестане мріяти і дбатиме лише про їжу, "про дух забувши свій", саме поезія розбудить людей від ситого сну. бо така вона, суть людини: завжди хочеться чогось вищого, що й розбудить "рої забутих мрій".  до проблеми місця поезії в суспільстві і долі поета, як виразника найвищих і найблагородніших прагнень людини, зверталися і звертаються поети усіх часів. кожен розкриває цю тему по-своєму. оригінальність вирішення цієї проблеми для самійленка міститься у трьох простих і водночас геніальних словах — "не вмре поезія".  і поки на землі є ще одна сльозина,  поезія її нащадкам передасть;   і поки на землі ще втіха є невинна,  поезія в її ще радощів додасть.  сказано просто і зрозуміло. мене ці слова переконали. для себе вирішую, що до поезії треба ставитися більш уважно і шанобливо. а головне — треба вміти її почути. почути від першого і до останнього рядка. адже провідна думка в. самійленка міститься в останній строфі вірша. можливо, звучить трохи пафосно, але красиво і переконливо:   а якщо людськості зла доля присудила  діждатися колись життя свого кінця,  то буде на землі останняя могила —  останнього співця.