Аналіз "троянда ритуального болю"

Вір не вір, а не кажи: «брешеш» i  народився я на світ,  як їдного рання  моя ненька забагла  шпаків на снідання.  а я, хлопець-молодець,  мами,  серед лісу відпитав  дупло зі шпаками.  в дупло руку — не йде,  голови не впхаю,  сюди-туди край дупла —  та й сам улізаю.  ходжу голий по дуплі…  шпаченят до ката!   я в пазуху й загорнув  тії шпаченята.  вилізати б, так не   я й домудрувався,  лиш сокиру притащив,  з дупла прорубався.  гиц із дуба на коня!   кінь собі брикає,  а сокира моя все  зад йому рубає.  нагадався за сім миль,  назад подивився,  а у коня, як на сміх,  лиш перед лишився.  я і взявся йому зад  з верби підправляти,  і підправив, та й заліг  на годинку спати.  а кінь ходить по траві,  і перед пасеться,  а зад росте та й росте,  аж до неба пнеться.  а для моїх шпаченят  того було й треба —  додряпались по вербі  до самого неба.  пробудився — до шпаків —  та де вже до   аж на небі половив  свої   ото знову до верби!   а верба й пропала,  бо коняка напаслась  та й, знать, побрикала.  щастя тілько, що святі  не горшки ліпили,  але якось на той час  гречку молотили.  розказав я їм біду,  випросив полови  та з полови ізсукав  мотуз прездоровий.  вп’яв до неба та й униз!   мені й горя   аж до низу на сім миль  мотуза не стало.  згори й кажуть, що скачи!   але я не хочу,  що вгорі собі урву,  то внизу надточу.  і спускаюсь собі вниз,  мало й остається,  ще б урвати кілька раз,  а мотуз не рветься.  і висів я кілька літ,  мамина дитина,  і висохла, як дупло,  уся середина.  а рій якось пролітав  та туда й забрався,  наніс меду, щільників,  розхазяювався.  наніс меду кілька пуд,  ну його з бі  мотуз рветься — я в багно  чуть не з головою.  а тут якось по багні  і качка ходила,  на набрела,  гніздо собі звила.  яєць много нанесла.  за дітей ,  аж нечистая несе  голодного вовка.  та фурнула з голови,  а той завинувся,  поїв яйця та й на чуб  хвостом обернувся.  а я за хвіст: «гуттю-га! »  а вовк налякався  та як скочить — я і — гоп!   на світ показався!   ii  і ото вже я підріс,  літ десяток було;   дід ходив ще без штанів,  а батька й не було.  то, бувало, коли хто  в гості запрошає,  то дід сяде на полу  та мене й питає:   «а хто ж, сину, піде з нас? »  то я його гладжу:   «та хто б, — кажу, — не пішов,  все то їдно, — кажу. —  або я піду туди,  а ви сидіть, діду;   або ви собі сидіть,  а я туди піду».  а зимою холодно,  нічим затопити,  то й питається дідунь:   «що, сину, робити? »  а що ж, — кажу, — тра комусь  їхати в дубину! »  то, бувало, й каже дід:   «хто ж поїде, сину? »  то я й кажу: «хоч сидіть,  а я не поїду!   хоч посиджу я за вас,  а ви їдьте, діду! »  то, бувало, й їде дід…  а раз таки, в біса,  потягнувся вже і я  за дідом до ліса.  тілько входимо у ліс,  аж купа ломаччя!   я сокирою гу-гуп! —  заєць з-під ломаччя.  а ми собі не страшкі  «гуттю-га! » — на зайця!   та живенько до ломач —  аж там сиві яйця.  «заберімо! » — «заберім! »  зважили дрючками,  то насилу що згорнув  у шапку руками.  ото я їх і приніс,  а в нас на ту пору  розквокталася свиня,  квокче коло двору.  «пійміть, діду! » дід пійняв,  посадив на яйця…  то ми мали шість волів,  як орлів, від зайця.  зараз таки й запрягли,  припічок зорали,  то такого ж, кажу, ми  того хліба   що як то вже нам женців  прийшлося збирати,  то безрукая якась  сама прийшла жати.  і нажала ж вона нам  та кіп наскладала,  і стебла вже не було,  а та іще жала.  «а що, сину? — каже дід. —  треба спогадати,  а де-то ми ті скирти  будем закладати? »  то, бувало, я сиджу  та й дідові раджу:   «адже у нас комин е,  на комині! — кажу. —  на комині як складем,  то й не тра сушити,  а на печі, як бог дасть,  будем молотити! »  то, бувало, святий хліб  аж комин   їдна тілько нам біда,  що вклюнулись миші.  а кіт якось на полу  із дідунем грався,  від дідуня гиць на піч,  в закутку закрався…  та як хвостом замахнув —  жиди б його з’їли! —  то в помийницю скирти  так і полетіли!