Твір-роздум на тему "що для мене зрада"

Зрада… чи не найболючіше, що може трапитися в житті людини. зрада – це майже як смерть. смерть довіри та близькості. зрада – то ніби навмисне приниження близької людини. що саме є зрадою? адже всі ми часом обманюємо близьку людину, але зазвичай то не є зрада, лише спроба не образити або небажання посваритися. на мою думку, зрада – це свідомий обман очікувань людини на рахунок тебе. наприклад, ти впевнюєш того, хто вважає тебе другом, що обов’язково підеш з ним до лікарні, бо він дуже хвилюється, але вже в той момент знаєш, що нікуди не підеш та навіть не попередиш. тобто зрада – це свідома брехня про те, що людина може на тебе розраховувати. так у всьому – у дружбі, коханні, на роботі – у будь-яких стосунках між людьми. рано чи пізно, про зраду стає відомо, і зрадженій людині буде дуже боляче, бо вона знатиме, що довгий час до неї ставилися нещиро. чому люди зраджують? мабуть, на те існують дві основні причини. перша – людині байдуже, що іншому буде боляче. а друга – в неї бракне сміливості сказати прямо, що вона більше не кохає або не хоче спілкуватися якраз через те, що боїться зробити боляче небайдужій людині, з якою не хоче продовжувати стосунки. кажуть, найгірша зрада – то зрада самого себе, своїх поглядів та бажань. людина ставить свої справжні потреби нижче тих, що нав’язують їй ззовні. відмовившись від себе, можна отримати гроші, популярність або ще щось, але якщо це насправді не те, чого ти хочеш, який в них сенс? зрадники жили у всі часи. часто знаходилися люди, які заради власної вигоди відчиняли браму рідного міста ворогам. та мені здається, це правда, що на чужому нещасті щастя не збудувати. завжди важко судити про такі поняття як зрада. можливо, у людей є виправдання за зраду, проте душевний біль зрадженої людини буде жити в її серці завжди. та ніхто й не каже, що життя – проста штука. я сподіваюся, що чесність і щирість у стосунках між людьми уникнути зрад.

    читаючи твір віктора близнеця "звук павутинки", я поринув у дивовижний світ, де реальне тісно сплітається з вигаданим і цим породжує певну рівновагу. ця гармонія   створює справжню красу, яка, на мою думку, має сили врятувати весь світ.

    найтонше цю красу, своїм серцем, сприймає маленький допитливий хлопчик льонька. його світ - це водночас   викохана в мріях надія і така реальна і страшна смерть -   дівчинка ніна і науковець . в їх і льоня помічає найменший порух природи - звук павутинки. це вже і є тією красою, що здатна милувати не тільки очі або слух, а й зазирає глибше - у саму душу.

  отже, найкращі фарби - це почуття людини, а природа - це картина, що ніби та павутинка сплітається з душею людини, непереможним творінням справжньої краси.