Комічне та трагічне у творі карпенка карого мартин боруля. написати твір

п'єса "мартин боруля" написана на основі реального факту. і. карпенко-карий використав подію, яка відбулася в його родині. батько письменника вирішив у суді довести своє дворянське походження. незважаючи на витрачені зусилля, рід дворянським визнаний не був, бо прізвище в нових і старих документах відрізнялося однією літерою.

так само й головний герой твору: багатий шляхтич, чиновник земського суду мартин боруля має заповітну мрію — зробити свій рід дворянським, поставити все на "дворянську лінію". справою честі стало те доведення "дворянської лінії", бо мартина пан красовський назвав бидлом, а його сина — телям. боруля наполегливо, із завзяттям судиться, гроші на вітер, і навіть не розуміє, що повірений трандалєв просто дурить його. а найголовніше, сам герой навряд чи зміг би пояснити, для чого йому дворянство потрібне, адже в нього цілком нормальне життя: має дружину, сина й доньку, чимале хазяйство.

зрозуміло, що боруля не має нічого спільного з дворянством. маючи звичку прокидатись рано, герой із усіх сил намагається бути паном і лежить, як і водиться панам, довго, хоч і болять боки від того лежання. усупереч родинній традиції вимагає від дітей називати його "папінька", а дружину — "мамінька", не дає працювати марисі, аби вона привчалася до дворянства. боруля марно витрачає чимало грошей на дворянський антураж. смішно виглядає це. намагання бути благородним: очікуючи з міста "кофію", герой просить дружину дізнатися, що з ним робити, бо "чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. піди ти зараз до сидоровички — вона зна — і повчися у неї. і розпитай гарненько, як його роблять і коли його : чи до борщу, чи на ніч? "боруля, безперечно, прекрасний батько, хоча через свою обмеженість і засліпленість дворянством трохи не зламав життя марисі. відмову сватам миколи, марисиного коханого, боруля пояснює просто: "не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій линії" натомість майбутнім чоловіком доньки він бачить регістратора націєвського — людину несерйозну, звичайного міського франта, , що до того ж любить випити за чужий кошт. марисю дивує така кардинальна зміна в батькові, адже вона вихована зовсім по-іншому.

син борулі степан служить канцеляристом у місті. батько з щедрістю витрачає на нього гроші, аби він вибився в люди, виглядав, як дворянин. степанові це подобається, але ті гроші йдуть у нікуди, бо він не навчився цінувати зароблені гроші. вихор міста з веселими гуляннями, що часто закінчуються пиятикою, приваблюють хлопця. але канцелярію закривають, і молодший боруля повертається додому, де бачить хворого батька та майже розорене хазяйство. це все — наслідки бездумної гонитви за дворянством.

символічним є спалення "дворянських паперів" у кінці п'єси. герой немов очищається тим вогнем, стає зрячим, борулі стає легше, наче в нього нова душа ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала.

у творі поєдналися елементи комедії і трагедії. образ борулі в цілому комічний, але за цим зовнішнім комізмом криється страшна драма, адже нерозумний, засліплений "дворянською лінією" герой міг втратити абсолютно все: і майно (якого майже не лишилось), і друзів (гервасія, протасія і матвія), і дітей (нещасливий шлюб марисі й розпусне життя степана), і власне життя.

Тема історичного минулого в поемі «тарасова ніч» тараса шевченка без історичної пам'яті немає майбутнього. події минулих часів мають бути взірцем, уроком для сучасного життя, оскільки ми можемо подивитися на них відсторонено, з більшою об'єктивністю, зробити правильні висновки. саме тому без перебільшення величезне значення відіграють твори на історичну тематику. до минувшини українського народу, його зламних періодів неодноразово звертався т. г. шевченко. змалюванню великого селянсько-козацького повстання, що відбулося в 1630 році в україні, присвячена поема «тарасова ніч». у вступі до поеми автор зображує кобзаря, який співає про минулі часи, про те, «як москалі, орда, ляхи бились з козаками». кобзар тужить, виспівує, «аж лихо сміється», бо ніхто не рятує неньку-україну, гине батьківщина, її слава, гине славне козацтво. українців на власній землі переслідують за віру: «виростають нехрещені козацькії діти; кохаються невінчані; без попа ховають; запродана віра, в церкву не пускають! » т. шевченко згадує поразку нашого народу в повстаннях, очолюваних наливайком і павлюком. сплюндрована поляками україна, понівечені рідні землі роз'ятрюють серце тараса трясила, тому він обзивається гіркими сльозами: «бідна моя україно, стоптана ляхами! » поет ретельно вивчав історичні пам'ятки, зокрема «історію русів», у якій описується постання під проводом тараса трясила, назване «тарасова ніч». як бачимо, таку ж назву використовує й т. шевченко. у примітках до поеми «» він зазначає, що в цю криваву ніч тарас трясило вирізав ляхів над альтою. ця річка в тексті поеми «тарасова ніч» червоною гадюкою несе страшну для поляків звістку. тужливий спів кобзаря про важку долю україни, в якій «мовчать гори, грає море, могили сумують, а над дітьми козацькими поганці панують», переплітається із оповіддю про тараса трясила — народного ватажка, що здійняв повстання, аби рятувати народну віру від загарбників. страшний бій прийняв трясило, три дні й три ночі тривала битва, від лимана до трубайла «трупом поле крилось». ізнемігся козак і зажурився, а ляхи зраділи, почали навіть святкувати перемогу. тож тарас вирішив зібрати на раду отаманів-товаришів, з якими й постановив, що «нехай, кляті, бенкетують, поки сонце зайде, а ніч-мати дасть пораду, — козак ляха знайде». напали козаки на ляхів, ревнула гармата, «прокинулись ляшки-панки — ні куди втікати! » на ранок перші промені сонця освітили вбитих ворогів. на ляхів налетіли чорні круки — символ смерті, а козацтво заспівало пісню про ніч, що стала славною для всієї україни, бо приспала поляків. кобзар закінчує свою оповідь про давнє минуле, та його непокоїть доля україни, її дітей сьогодні. не вщухає його біль, бо не все гаразд на рідній землі. докором до бездіяльності, безвідповідальності, байдужості своїх земляків, який через століття доноситься й до нас, звучать слова: «нехай буде отакечки! сидіть, діти, у запечку». як бачимо, т. шевченка надзвичайно хвилювала доля батьківщини, її майбутнє, тому він закликав сучасників пробудитися, віднайти загублене почуття власної гідності, яке було в наших пращурів — славних козаків, що ціною свого життя боронили рідну землю.