Все ! какую роль в жизни карпенка-карого отиграл театр корифеев!

  1883 року, коли в україні виникає професійний театр, іван тобілевич входить у театральну трупу михайла старицького під псевдонімом карпенко-карий. тепер він мав змогу повністю віддатися театральній діяльності. однак у 1884 році тобілевичу було заборонено жити в україні, піддано поліційному наглядові на три роки. він оселився в містечку новочеркаську. саме тут іван карпович написав драми «бурлака», «безталанна» «наймичка»; комедію «мартин боруля».

з 1887 року іван карпенко-карий жив на кіровоградщині на власному хуторі надія (назвав так на честь покійної дружини).

хутір надія став літературно-мистецьким осередком, куди часто з'їжджалися друзі тобілевича. тут він написав сатиричні комедії «сто тисяч» (1889), «суєта» (1899), «хазяїн» (1900), історичну трагедію «сава чалий» (1899).

15 вересня 1907 року видатний український драматург і актор помер у берліні, куди поїхав на лікування. похований іван карпенко-карий поблизу хутора надія. згодом син драматурга юрій відкрив тут літературно-меморіальний музей на честь батька.

Основними естетичними категоріями є прекрасне й потворне, гармонія і міра, піднесене й низьке, трагічне і комічне, які у процесі історичного розвитку можуть змінюватися. Категорії естетики взаємопов’язані і взаємопронизують одна одну. Але кожна з них має свій специфічний зміст.
Як правило категорія "прекрасне” дається нам через більш вузькі поняття. Наприклад, "краса”, "піднесене”.
Краса – більш буденне поняття, прекрасне – категорія межової досконалості й гармонії, що майже зливається з ідеальними уявленнями. Краса ніби заземлена, хоча вона постає, як духовна якість, прекрасне піднесено в духовну височінь – майже до божественного стану і статусу.
Прекрасне – категорія естетики, що характеризує явища з точки зору досконалості, як такі, що мають вищу естетичну цінність. В прекрасному, з одного боку, фіксуються найбільш загальні реальні якості предметів і явищ дійсності, а з іншого, – виражаються відношення до них людини.
Важливо відмітити, що зовнішню красу можна розглядати окремо, тільки враховуючи її відносну самостійність. Вона не може бути абсолютною цінністю без зв’язку з внутрішньою красою. Тому узгодженість частин, ритм, симетрія прекрасні тільки в тому випадку, коли вони відображають благородну ідею. Красивим є те, що виражає величність цілей, духовне багатство, моральну чистоту. В органічній єдності зовнішньої і внутрішньої краси пріоритет належить внутрішній красі.
Краса службової діяльності, зокрема юридичної, є одним із важливих факторів підвищення її ефективності. Вона створює привабливість праці, зацікавленість роботою, формує потяг до праці, що переходить у внутрішню потребу стверджувати в житті добро, гуманізм, справедливість, законність.

Проблема прекрасного здавна цікавить мислителів, про що свідчить величезна кількість суджень і розмірковувань. Уявлення про прекрасне різняться в різні періоди розвитку людства. Прикладом цього може слугувати уявлення про жіночу красу. Звернімося за ілюстративним матеріалом до творів мистецтва, в яких найповніше втілені ідеали жіночої краси, адже мистецтво намагається втілити образ прекрасної людини, яка б увібрала в себе найкращі риси свого часу. Античне мистецтво визнає красивим натреноване фізичними вправами тіло, яке гармонійне за своєю будовою і позбавлене будь-яких фізичних вад. Окрім того, греки вважали, що людська краса є даром богів, боги можуть наділяти красою своїх улюбленців. Загальновизнаним ідеалом жінки-красуні в Греції був образ Єлени Прекрасної, дочки Леди і Зевса, через яку розпочалася Троянська війна:
Середньовіччя пропонує нам зовсім інший ідеал жіночої краси. Красивою може бути лише знатна дама, яка має худе тіло, запалі від недоїдання щоки, бліду шкіру, до якої ніколи не доторкається сонячне проміння – засмага є ознакою у неї обов’язково біляве волосся і сині очі. В цілому таке уявлення про жіночу красу відповідало загальній світоглядній настанові Середньовіччя - найголовніше – це душа, проблема душевного ння, постійна напруга в бік потойбічного життя за рахунок умертвіння плоті та приниження ролі тіла в житті людини.
Відродження тільки в завершальний стадії вустами У.Шекспір утвердить ідеал красивої жінки як земної істоти. В живописі з’являється образ жінки-мадонни, - образ одухотвореної і піднесеної жіночої краси, який часто овіяний трагізмом, такі жінки на полотнах Рафаеля, Леонардо да Вінчі.