Чи є в т.шевченка повість "варнак".

так є ось

тиняючи на чужині

понад елеком, стрів я діда

вельми старого. наш земляк

і недомучений варнак

старий той був. та у неділю

якось у полі ми зострілись

та й . старий

згадав свою волинь святую

і волю-долю молодую,

свою бувальщину. і ми

в траві за валом посідали,

і розмовляли, сповідались

один другому. — довгий вік! —

старий промовив. — все од бога!

од бога все! а сам нічого

дурний не вдіє чоловік!

я сам, як бачиш, марне, всує,

я сам занівечив свій вік.

і ні на кого не жалкую,

і ні у кого не прошу я,

нічого не прошу. отак,

мій сину, друже мій єдиний,

так і загину на чужині

в неволі. — і старий варнак

заплакав нишком. сивий брате!

поки живе надія в хаті,

нехай живе, не виганяй.

нехай пустку нетоплену

іноді нагріє.

і потечуть з очей старих

сльози молодії,

і умитеє сльозами

серце одпочине /73/

і полине із чужини

на свою країну.

— багато дечого не стало, —

сказав старий. — води чимало

із ікви в [море]

над іквою було село,

у тім селі на безталання

та на погибель виріс я.

лихая доленька

у нашої старої пані

малії паничі були;

таки однолітки зо мною.

вона й бере мене в покої

синкам на виграшку. росли,

росли панята, виростали,

як ті щенята. покусали

не одного мене малі.

отож і вчити почали

письму панят. на безголов’я

і я учуся. слізьми! кров’ю!

письмо те нас!

дешевших панської собаки,

письму учить? !

молитись богу

та за ралом спотикатись,

а більше нічого

не повинен знать невольник.

така його доля.

отож і вивчився я, виріс,

прошу собі волі —

не дає. і в москалі,

проклята, не голить.

що тут на світі робити?

пішов я до

а паничів у гвардію

поопреді

година тяжкая настала!

настали тяжкії літа!

отож працюю я за ралом.

я був убогий сирота.

а у сусіда виростала /74/

у наймах дівчина. і

о доле! доленько моя!

о боже мій! о мій єдиний!

воно тойді було дитина,

не нам твої діла

судить, о боже наш великий!

отож вона мені на лихо

та на погибель підросла.

не довелось і надивитись,

а я вже думав одружитись,

і веселитися, і жить,

людей і господа

а

накупили

і краму, й пива наварили,

не довелося тілько пить.

старої пані бахур сивий

окрав той крам. розлив те пиво,

пустив дарма.

минуло, годі недоладу

тепер і згадувать. нема,

нема, минулося,

покинув ниву я і рало,

покинув хату і город,

усе покинув. чорт нарадив.

пішов я в писарі в громаду.

то сяк, то так минає год,

пишу собі, з людьми братаюсь

та добрих хлопців добираю.

минув і другий. паничі

на третє літо поз’їзжались,

уже засватані. жили

в дворі, гуляли, в карти грали,

свого весілля дожидали

та молодих дівчат в селі,

мов бугаї, перебирали.

звичайне, паничі. ждемо,

і ми ждемо того весілля.

отож у клечальну неділю

їх і повінчано обох,

таки в костьолі.

вони ляхи були. ніколи

нічого кращого сам бог

не бачив на землі великій,

як молодії ті /75/

заграла весело

їх із костьола повели

в возобновленнії покої.

а ми й зостріли їх і всіх,

княжат, панят і молодих,

всіх перерізали. рудою

весілля вмилося. не втік

ніже єдиний католик,

всі полягли, мов поросята

в багні смердячому. а ми,

упоравшись, пішли шукати

нової хати, і найшли

зелену хату і кімнату

у гаї темному. в лугах,

в степах широких, в байраках

крутих, глибоких. всюди хата,

було де в хаті погуляти

і одпочити де було.

мене господарем обрали,

сем’я моя щодень росла

і вже до сотні доростала.

мов поросяча, кров лилась.

я різав все, що паном звалось,

без милосердія і зла,

а різав так. і сам не знаю,

чого хотілося мені?

ходив три года я з ножами,

неначе п’яний той різник.

до сльоз, до крові, до ,

до всього, всього я привик.

було, мов жабу ту, на списі

спряжеш дитину на огні

або панянку білолицю

розіпнеш голу на коні

та й пустиш в степ.

всього, всього тойді бувало,

і все докучило мені

одурів я, тяжко стало

у вертепах жити.

думав сам себе зарізать,

щоб не нудить світом.

і зарізав би, та диво,

диво дивне сталось

надо мною,

вже на світ займалось, /76/

вийшов я з ножем в халяві

з броварського лісу,

щоб зарізаться. дивлюся,

мов на небі висить

святий київ наш великий.

святим дивом сяють

храми божі, ніби з самим

богом розмовляють.

дивлюся я, а сам млію.

тихо задзвонили

у києві, мов на небі

о боже мій милий!

який дивний ти. я плакав,

до полудня плакав.

та так мені любо стало:

і малого знаку

нудьги тії не осталось,

мов

подивився кругом себе

і, перехрестившись,

пішов собі тихо в київ

святим

та суда, суда людського

у людей просити.

Українська мова вважається наймилозвучнішою у світі. вона дивує й захоплює багатством словника, безмежністю форм, плинністю. цією мовою були написані неперевершені твори шевченка, франка, лесі українки, коцюбинського. українське слово живе в піснях мого народу, чаруючи світ поетичністю, мінливістю настроїв. воно вводить нас у чарівний світ народних вірувань, у народну творчість, вчить любити рідний край, велику батьківщину.