Капитанская дочка речь гринева и швабрина

1. гринев и швабрин – дворяне, близки по возрасту, образованию, умственному развитию.  впервые мы знакомимся со швабриным в белогорской крепости, куда он был переведен на службу за "смертоубийство". перед нами "молодой офицер невысокого роста, с лицом смуглым и отменно некрасивым, но чрезвычайно живым". швабрин " не глуп", и его разговор всегда "остер и занимателен". однако шутки и замечания его циничны, язвительны и часто беспочвенны, как замечает вскоре петр гринев — главный герой повести. а вот гринев, несмотря на то что нам не дано описание его внешности, представляется типично человеком.  петр гринев - мужественный человек, чувством долга, умеющий любить. он живет по отцовскому совету: «береги платье снову, а честь смолоду» . это действительно «природный дворянин» в лучшем смысле этого слова.  2. детство и образование петруши ничем не отличалось от детства и образования таких же, как он, провинциальных дворянских детей: “с пятилетнего возраста отдан я был на руки стремянному савельичу, за трезвое поведение мне в дядьки. под его надзором на двенадцатом году выучился я грамоте и мог здраво судить о свойствах борзого кобеля. в это время батюшка нанял для меня француза, мосье бопре, которого выписали из москвы вместе с годовым запасом вина и прованского масла”.  по исполнении семнадцати лет отец отправляет петра защищать отечество, служить императрице. о жизни швабрина почти ничего не известно, лишь то, что он попал в крепость из-за дуэли. швабрин умен, возможно, получил хорошее образование, но у читателя почему-то сразу вызывает антипатию.  3. отношения с обитателями крепости тоже характеризуют двух молодых людей совершенно по-разному. для гринева семья мироновых стала родной, он искренне и глубоко полюбил машу, ради нее готов пожертвовать жизнью. швабрин презирал всех, с кем свела его судьба в белогорской крепости, они ничего для него не значили, кроме маши. но и ее он не любил — любящий человек никогда не позволит себе сказать: « маша миронова ходила к тебе в сумерки» то вместо нежных стишков подари ей пару серег» . для швабрина маша была чем-то вроде красивой вещи, с которой он сделал бы что угодно, лишь бы переделать ее на свой вкус. cразу настораживает злая насмешливость швабрина, который издевательски описывает гриневу семейство коменданта. вскоре петр андреевич убеждается, что мироновы - простые и добрые люди, а злословие швабрина вызвано тем, что дочь коменданта, маша, отказалась выйти за него замуж.  4. гринев и швабрин выступают в повести как герои - антиподы. принадлежность к дворянскому сословию и офицерскому званию лишь формально объединяет их, потому что для швабрина честь - пустой звук, а для гринева - это стержень, позволяющий выстоять в трудных, а порой и безнадежных ситуациях. проблема чести, поднятая  в повести «капитанская дочка» , глубоко волновала а. с. пушкина: вскоре после окончания произведения он погиб на дуэли, защищая доброе имя своей жены. гринев - прямой и честный юноша, способный к искренней любви, не боящийся рисковать жизнью ради чести. швабрин же показал себя как коварный и трусливый интриган, мстительный  и лживый.

Там де пісня — лине мова. Лине мова — є народ!Повернути пісню народу — наше історичне покликання. В основі його ми бачимо дві, тісно пов’язані між собою, субстанції:

облаштування життя в такий б, щоб воно відповідало вищим критеріям справедливості й розгорталося на трудовій основі;

виховання людини в дусі найкращих українських культурних традицій, родинної педагогіки й пісенної культури.

Перша субстанція — завдання політикам і підприємцям. Друга — завдання учителя, первинне формування якого відбувається в педагогічному університеті. На жаль, більшість нинішніх можновладців переймаються виключно собою, а не державою. Інтереси народу знаходяться на периферії їхньої практично-політичної активності.

З другого боку, Педагогічний університет, як і освіта взагалі, також переживають складні часи. А це означає, що втілення її історичної місії перебуває під загрозою. І доки ми не створимо належних та необхідних умов для навчання і виховання майбутнього вчителя, доки він не прийде до учня як суб’єкт найновітніших знань і культури, доти про пісенність нації, її духовну ауру не може бути й мови.

Колись перед учителем знімали шапку. Сьогодні його цькують, з нього насміхаються, а нерідко й знущаються. Не в кращому становищі перебуває і нинішній професор, який навчає, готує майбутнього педагога. Тож хіба можуть учитель і педагог, викинуті на узбіччя життя, виховати в нас совість, пробудити духовність, сформувати пісенну культуру? Таке питання риторичне. Між тим істиною є те, що доки держава не поверне свою увагу до Вчителя і Педагога, суспільство рухатиметься сходинами регресу. Воно ніколи не буде по-справжньому творити й… співати. Його обрії вимальовуються винятково в чорних тонах — зубожіння, безробіття, бездуховність, агресія і… стогін, скиглення, хрипота перед мікрофоном, що лякають дітей і дорослих, спонукаючи до тваринних інстинктів.

Складається враження, що всі ми не живемо, а «тягнемо баржу» несправедливо влаштованого, розшарованого і вкрай суперечливого сьогодення. Ситуація обтяжується ще і тим, що ніхто з нас не бачить (чи не хоче бачити) іншої перспективи! Як Сізіфа, який знову і знову викочує на гору важкий камінь, що постійно зривається і падає донизу. Згадаємо цей міф про Сізіфа, особливо в інтерпретації Альберта Камю «Есе про абсурд». Згадаймо і запитаймо: чому, залишаючись людиною, Сізіф не співає? Відповідь знову ж таки на поверхні: бо немає про що співати! Немає снаги, внутрішньої потреби самовиразу. Невже ми подібні Сізіфу? Виходить, що так. Бо живемо в «ситуації абсурду», створеній і постійно відтворюваній самими ж нами.