Зачем изучать в школе производения об прошлом нашей родине ?

Какой высокий смысл заложен в одном коротком слове — родина. и для каждого человека это слово содержит в себе что-то свое, личное, особенное и что-то общее, более значительное. думая о родине, мы думаем о той великой, прекрасной стране, в которой родились, связываем понятие родины со сложной и интересной, насыщенной и иногда трагической родной земли. мы чувствуем гордость оттого, что являемся частью этой страны, частью этого большого мира. любовь к родине нам прививают с детства — родители, воспитатели, учителя. из поколения в поколение рассказы о важнейших событиях, личностях, об их подвигах и великих делах. поэтому, думая о родине, мы думаем и о героях прошлого и настоящего, и об известных писателях, поэтах, музыкантах, художниках. все это — наша , все это — наша родина. наша родина — это и люди, которые нас окружают в повседневной жизни. люди, которые родились в одном краю, всегда как-то ближе друг к другу, всегда лучше смогут понять друг друга, им легче найти общий язык и стать друзьями. потому, наверное, что у них есть одно общее — та страна, в которой они родились, а это уже много! не потому ли люди, оказавшиеся в другой стране, бывают так искренне рады встретить земляка — любого, пусть далее совсем незнакомого человека из родной страны, родного города, родных мест. но у каждого из нас есть свой родной уголок — своя маленькая родина. это тот город, поселок или деревня, та улица и тот дом, где мы родились, где сделали свои первые шаги, сказали первое слово, узнали первые радости и первые обиды. возможно, став старше, мы сможем более глубоко оценить, понять я полюбить нашу большую родину, нашу страну. хотя в глубине сердца, конечно же, каждый из нас уже испытывает искреннюю любовь к своей стране. но мне кажется, что сейчас нам намного ближе, дороже и понятнее именно наша маленькая родина — дом наших родителей, бабушек, дедушек. моя родина — это и родина моих родителей. те места, где они родились, тоже бесконечно дороги мне. часто мы всей семьей выезжаем в деревню, где прошло детство моей мамы. там совсем не такая обстановка, как у нас в городе, совсем другая атмосфера. тишину и спокойствие хранят стены дома, словно приглашая послушать какую-то , прикоснуться к какой-то тайне. бабушка часто рассказывает мне о былых временах, и я представляю свою маму такой же маленькой девочкой, как и я, весело играющей с соседской детворой. в этих местах даже птицы поют по-особенному, их песни близки, родны и понятны. и кажется иногда, что они тоже что-то хотят сказать нам, людям. птицы, наверное, смогли бы рассказать много интересного об этом крае! как-то в детстве бабушка принесла мне горстку клубники, только что сорванной в саду. я и сейчас чувствую этот незабываемый вкус свежих ягод — таких не купишь в магазине или на рынке. ведь они из наших родных мест, с нашей маленькой родины. с ранних лет родители привили мне любовь к родной природе. и теперь я никогда не сорву нежного цветка, не спугну щебечущих на ветке птиц. мне и самой хочется сохранить всю эту красоту, потому что в моих силах своей родине. трудно сказать, какая родина человеку дороже — маленькая или большая. мне кажется, что и большая, и маленькая родина одинаково важны и я их люблю. больше того, это — неразрывное целое. весь окружающий нас мир — вся родина.

Чтобы узнать как создалась наша родина, какова она была. а если не будешь знать, тебя засмеют

Сутність полягає в тому, що ніякого перетворення не було!

Згадаймо перебіг подій у п’єсі — і ми пересвідчимось у цьому. З самого по­чатку дії це дівчина з неабияким характером. Вона «дівчина чесна», хоч шоста мачуха викинула її на панель. Вона «не в’язне до джентльменів», «у житті кра­плини хмільного в рот не брала».

Вона приходить до всесвітньо відомого спеціаліста, всіляко підкреслюючи своє людське право на повагу. Це і приїзд на таксі, і чудернацький капелюшок. До того ж вона постійно наголошує, що їй не потрібна благодійність, вона спла­тить за навчання, як кожна леді.

У чужому будинку, в невигідній ролі прохача, Еліза знаходить у собі сили відповісти на насмішки професора: «Я не гірша за вас! Які у всіх почуття, такі й у мене». Останні слова дівчина проголошує двічі під час першої розмови.

Еліза швидко опановує себе в нових умовах. Тут і звертання «місс», тут і ба­гато невідомих побутових речей та приладів, узагалі сам плин життя аристокра­тичного будинку — все це могло б збити з пантелику менш стійку натуру. А до того ж ще й навала нових слів, більш відшліфованих почуттів та їх передаван­ня співрозмовникам! Але дівчина не ламається, а починає краще розуміти себе як окрадену особистість — окрадену світом, у якому вона жила. Та ще гірше те, що тепер, коли вона це зрозуміла, вона залежить від примхи «верхніх десяти ти­сяч».

Еліза продавала квіти — тепер вона продає себе, свої неабиякі лінгвістичні здібності, свою гідність. Бо впродовж усієї п’єси цей аристократ духу і за похо­дженням не бачить в ній людину, а швидше людиноподібну істоту.

Пояснення подій життєвий досвід такий, якого не має ніхто. Адже вона прожила й життя дівчини з найнижчих верств суспільства, і життя панноч­ки з багатого дому й аристократичної родини. Еліза знає більше, ніж її вихо­вателі, починаючи від батечка, ладного за декілька фунтів продати доньку для відомих забав «симпатичних джентльменів» — і аж до «філологів». Вона була особистістю, а з неї намагаються виліпити лабораторну тварину, яка продемон­струє можливості «наукового дресирування». Дівчина для панів експеримента­торів лише робочий матеріал — навіть не мармур Галатеї, а гончарна гли­на, з якої ліплять горщики.

А вона завжди відчувала себе людиною, не гіршою від інших людей. І рані­ше, і тепер, коли експеримент завершився нищівною перемогою.

І я не бачу тут духовного переродження. Що з того, що Еліза навчилась пра­вильно вимовляти слова і як слід тримати виделку? Вона ж залишилася та сама і не бажає бути рабом навіть обставин, що склалися, а тим паче рабом людей. І ті самі почуття, що в інших, вона навчилась виражати більш «цивілізовано», проте це та сама Еліза Дулітл. Побачивши батечка у вінчальному костюмі, вона вигукне, як і колись, оте Вона нічого не забула, хоча й багато чого навчилася. Ми залишаємо її на по­розі нового життя, якого не міг знати і сам Бернард Шоу. Шкода, якщо вона справді житиме так, як пророчить автор у своїй післямові.