Твір на тему краса довколишнього світу у віршах шевченка іть дуже терміново будьласка

Арас григорович шевченко — один із найкращих письменників світу, у творчості якого гармонійно поєднувались талант поета-трибуна, поета-борця з талантом тонкого поета-лірика. прекрасна, неповторна, мальовнича природа україни постає в багатьох творах поета. його поезії ніжні, ліричні, дуже близькі до усної народної творчості. краса української природи, нев'януча, невмируща, завжди була з поетом і тоді, коли він був далеко від батьківщини. перебуваючи на чужині, в далекому засланні, згадує поет матінку-україну. і перед очима його стають і могутній дніпро-славутич, що стрімить свої хвилі до чорного моря, й червона калина — окраса землі нашої, широкі зелені лани й білі вишневі садки. і відступають сірі стіни каземату петропавлівської фортеці, затягнене хмарами петербурзьке небо і жовті піски далекого кос-аралу. до неї, любої україни, лине бентежна душа поета. а на папері встають чудові безсмертні рядки. тут, у неволі, на далекому засланні, написав поет свій відомий твір — поему «княжна» («зоре моя вечі »), в якій згадує милу його серцю україну. зорю вечірнюю благає поет розказати про могутній дніпро, у якого «веселочка воду позичає», вербу, що, нахилившись над водою, купає в ній свої розкішні віти, на яких русалки, як при долині вночі розцвітає сон-трава, і рідне як-то воно там?

кого можна назвати щасливим? на думку автора, не кожен ще й уважатиме себе щасливим. тож і надає різні варіанти щастя. може, щасливими бувають ті, «хто увесь свій вік нічого не дбають». як, наприклад, герой оповідання «скарб» павлусь. він ніколи нічого не робив, навіть не вмів нічого, а був щасливим. то його батьки , особливо мати, яка вгадувала будь-які бажання свого любого синочка. а після смерті батьків про нього піклувалися наймит із наймичкою. от і жилося йому добре, навіть не помітив, що батьків не стало. а потім ще й дружина йому трапилася хороша, «невсипуща господиня», «послав йому господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як він».

то невже перед нами абсолютно щаслива людина? взірець, еталон для щастя? мені здається, що ні. адже останні рядки оповідання на перший погляд дивні: «завидуєте щастю павлуся, а ніхто б не схотів бути павлусем». чому?

та тому, що щасливим є не той, «що сам натріскається і виспиться, а той, хто другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна». ось, виявляється, у чому секрет. не можна бути щасливим, коли твоя душа байдужа до інших, коли думаєш лише про себе. уміння розділити щастя і горе з іншим, поділитися останнім — ось справжній високо моральний вчинок, який важить набагато більше, ніж гроші, багатство. саме цього і не було у павлуся. тому його можна швидше іти, ніж заздрити. бо що він міг дати батькам, дружині, дітям, якщо його душа і серце залишалися пустими? такі люди, на мою думку, просто страшні.