Доповідь на тему правозахисні аспекти в діяльності лідерів національного руху на початку 20 століття

у наслідок революції 1917 – 1920-х рр. в основній частині україни встановилася принесена на багнетах із росії державність однопартійного, тоталітарного типу, яку, однак, можна розглядати як компроміс між пробудженими українськими національними і російськими окупаційними силами. уже в 20-х роках ця чужа українському народові влада змусила виїхати за кордон, репресувала або фізично винищила всіх власників, підприємливих людей, усіх членів українських політичних і громадських організацій (у тому числі й української комуністичної партії – “боротьбистів”), усіх чиновників української народної республіки, тобто національну, ще нечисленну, провідну верству. але, щоб утриматися в україні, партія більшовиків, у якій українці становили мізерну меншість, мусила рахуватися з потужним наростанням національних сил, тому підтримала політику коренізації, тобто українізації. формувалася течія націонал-комунізму (микола скрипник, микола хвильовий, олександр шумський). переконавшись, що процес стає неконтрольованим і загрожує формуванням модерної української нації та створенням самостійної української держави, яка, безперечно, швидко відмовилася б від чужого їй тоталітарного режиму, а закамуфльованій під срср російській імперії – остаточним розпадом, російські окупаційні сили з 1929 року перейшли в рішучий наступ проти українства як такого. теза й. сталіна, що українська інтеліґенція не заслуговує довір’я, означала на практиці тотальне фізичне винищення в 30-х роках нової української еліти, що формувалася вже переважно в лоні комуністичної партії (більшовиків) україни та української автокефальної православної церкви. початок винищенню було покладено “справою сву” – цілком сфабрикованої головним політичним інням “спілки визволення україни”.  оскільки український етнос з його волелюбністю, приватновласницькою психологією та глибокою релігійністю взагалі не годився для створення “єдиного радянського народу – будівника комунізму”, то обезголовлення нації було доповнене (під виглядом “розкуркулення”) ще й ліквідацією кращої частини українського селянства. масовий спротив колективізації був зламаний штучно викликаним голодом. унаслідок масового винищення й депортації корінного українського населення на схід (а під час другої світової війни й на захід) та масового “доприсєлєнія” (це тодішній офіційний термін) на його місце чужорідного населення – носія тоталітарної ідеології, генофонд українського народу – носія демократичного, волелюбного, християнського світогляду – був тяжко підірваний і значно змінений у гірший бік. адже винищувався найкращий елемент. проте мусимо погодитися, що українці як нація, за висловом мирослава мариновича, теж мають на собі “гріх комунізму” і тяжко його покутують.

Шаньюй

Объяснение:

я не знаю точно правильно или нет