Твір на тему "чи можуть з часом селфі замінити родинні фотографії? "

все може статися. селфі, які ми робимо, увічнюючи себе, коханого (або кохану), у вигадливих позах та на найрізноманітніших об*єктах, ну просто ні в яке порівняння не йдуть з пересічними нудними фото, де родина з напруженими обличчями дивиться в об*єктив і чекає, доки з нього «вилетить пташка». в крайньому разі, на цих обличчях вони зображують посмішку, але здебільшого це вельми серйозні постаті, одягнені у все найкраще, що мають.

так, родинні фото мають небагато спільного з тими, які ми робимо з самих себе на фоні розкішних інтер*єрів або екзотичних пейзажів. але чому, чому вони є такими дорогими й милими нашому серцю? думаю, що старі родинні фото – це привіт нашим нащадкам від наших предків, це біографія родини, це, якщо хочете, машина часу, зв*язок часів. це передана атмосфера епохи, в якій цікаво все – від фасонів суконь до меню на святковому столі вашого дідуся або й прадіда.

старі пожовклі знімки ми завжди розглядаємо з насолодою. адже наше життя скороминуще, а те, що вчора нам здавалося вічним і непорушним, завтра стає лише спомином. сімейні фото з роками стають лише більш цінними, адже з ними ми можемо повернутися в минуле.

тож нехай буде селфі, воно з часом теж буде для когось родинним надбанням, реліквією. але й сімейні фото мають зайняти почесні місця на шпальтах вашої галереї.

Ми вирішили перевірити, що це. сергій почув, що звук був зі сторони лісу. коли ми прибігли, то побачили, що поряд з трасою, яка йшла до лісу, стояв перевернутий кошик. ми з товаришем підбігли до кошика. - цікаво, що там? - спитав я. - давай перевіримо. - зачекай, а раптом там щось небезпечне? - візьми палитцю, якщо боїшся, але по звуку, я не думаю, що так шось жахливе. я взяв палицю, що була поряд, але коли сергійко підняв кошик, то під ним ми побачили звичайне, маленьке, доглянуте, біленьке кошеня. воно було не дике, тому що воно злякалось нас саме і було б воно диким, ми би не знайшли його у кошику. сергійко взяв котика на руки і погладив його, було видно, що беззахисне дуже голодне, тому ми пішли додому та налили йому в тарілочку молочка. - як ми його назвемо? - спитав я. - ми ж знайшли його у лісі, так? - так. - то давай назвемо його лиском? - давай. - усміхнувся я. на вид лисику було близко трьох тижнів. ми вирішили залишити його вдома, адже навряд батьки не дозволили б тримати таке чудо. цей день добре запам"ятався, і коли ми з сергійком пішли до школи, то неодмінно написали про цю подію в творі про канікули. адже це сталося влітку, коли ми прогулювались ліском. зараз нашому лисику вже як пів року. це була гарня подія, але всеж таки і зараз лишається питанням, хто міг з ним так вчинити? адже й справді, чим беззахисне кошеня могло стати на дорозі, що його викинули в лісі, де навіть немає жодної людини, яка могла б врятувати його від голоду, чи захистити від диких звірів чи поганих людей. висновок один, якщо вже ці бідолахи вам чимось завадили, не чиніть так, краще віддайте комусь, або відвезіть на якусь жилу вулицю, де хоча б одна людина знайдеться і