Скласти твир на тему що таке вихованість

видатний російський письменник  а. п. чехов висловлював головні ознаки вихованих людей: завжди ввічливі, поважають людську особистість, не брешуть навіть у дрібницях, м’які, поступливі,не метушливі, якщо мають талант, то поважають його. але навіть не ці

риси мою увагу, на мене справили враження подальші рядки: «тут потрібна безперервна денна й нічна праця, вічне читання, штудіювання, воля… тут є цінною кожна година».

саме таким рисам в моєму характері намагались виховати у мене батьки. вони виховували в мені ввічливість, акуратність, чесність. важко було б, не маючи основ поведінки, не розуміючи, як правильно себе потрібно вести у той чи іншій ситуації починати жити у нашому світі, який сповнений змін і суперечливостей. нас починали вчити ще с самого дитинства: казки, батьки, вихователі. але, як виявляється найважливішою  є власна праця щодня над собою, над своєю поведінкою, над своїми помилками. не стільки важко контролювати себе, свою поведінку,за законами народної моралі, скільки неприємно бачити, коли ці закони сміло перекреслюються деякими сучасними явищами.

з одного боку нам кажуть про високу мету та чистоту ідеалів, а з другого – ми бачимо зовсім інше з екранів телевізорів та просто поряд на вулиці. не залишають байдужими душі і серця  герої творів шевченка, довженка,українки, костенко, а просто поруч бачиш байдужість та грубість.

як зробити так, щоб твоє місце в суспільстві було вірно знайдено, щоб не розгубитися у будь який ситуації. я думаю, що тут на повинна прийти вихованість, яка у всі часи цінується і шанується в народі. тільки завдяки їй можливо здобути довіру і повагу людей. тільки вона може підказати вихід із складної ситуації. вихованість спроможна підтримати гідність людини у часи випробування. і тільки так можливо поважати себе і відчувати повагу інших людей до себе.

особисто я так і розумію значення вихованості у житті кожної людини. не вистачить і декількох аркушів, щоб перелікувати усі ознаки вихованості у сучасному розумінні. бо кожен твій вчинок свідчить про ступінь вихованості. перебігаючи дорогу в забороненому місці, ти не звертаєш уваги на водія. десь ти гримнув дверима, не подивившись на того, хто йшов слідом за тобою. не звернув уваги, не допоміг малюку, який упав поряд з тобою. ввечері вдома, не відреагував на мамине прохання. з одного боку начебто і байдуже, але з іншого на душі якось не затишно. це докоряє твоє підсвідоме виховання, твоє сумління, твоя позабута культура.

ці наведені приклади мені не властиві, адже мені навіть неприємна сама думка про такі вчинки. я стараюся поважати культуру у всіх її проявах. мене вразили слова академіка лихачова про те, що єдина відміна людини від тварини в тому, що в людському суспільстві є культура. ці слова примусили мене замислитися і над власною культурою і над культурою нашого суспільства.

насамперед справжня культура, вихованість – це не тільки ерудиція, правила етикету, бездоганний вигляд, це перш за все, коли ти не можеш, не вмієш поступати по іншому, коли культура у тебе в підсвідомості, у кожній клітині твого тіла. і не важливо один ти, чи серед людей, вихованість завжди повинна бути поряд. починаючи з культури, яку ти виховуєш у своїй родині, ти з часом переносиш і на усе суспільство.

в наш час дуже потрібні молоді сили, виховані патріоти нашої держави, які зуміли б зробити усе на розквіт нового вихованого, культурного суспільства. але для цього потрібна «безперервна праця» і усвідомлення «цінності кожної хвилини».

Дзвінко?! – Данько, влетів у розчинені двері. Ще не йняв віри сусідці по номеру, заглянув у ванну, розкрив шафу для одягу. Тоді, з розпачу, гепнув на стіл торбу із продуктами. – Втекла шльондра, а я дурень…

Стримуючи клубок в горлі, присів на краю ліжка. Готельна постіль ще  не вивітрилась від пахощів її духів.  

- Ш-ш-шльондра в, давлячись сльозою. – Тепер знатиму, як знайомитися по Нету. Треба ж так запасти. Приїжджай до мене, в Карпати! Приїхав? Певне, ще й почистила на останок.

Встав, дістав рюкзак. Ніби все на місці: планшет, кредитка, в джинсах кількасот гривень.

- Чекай, а може із нею щось трапилось? – Вхопив мобільного і зразу ж кинув його на ліжко. – Прокляття! Зв'язок ліг.

Збіг сходами вниз. Довго шукав господаря. Вуйко нічим йому не зарадив. Лише на вулиці бачили, як спозаранку дівчина бігла до зупинки. Тепер все зрозуміло - він не її формат, не її принц. Реальне й віртуальне життя, трішки різняться.

Трохи заспокоївшись, Данько повернувся в кімнату. Коли входив, кинув поглядом на тумбочку. Він добре пам’ятав, як вчора туди поклав свого срібного ланцюжка. Заглянув під ліжко, в шухляду – зник. Воно того срібла, гривень на триста, але ж це мамин дарунок. Говорила: Бережи сину – то твій оберіг.

- Уберіг!? Для чого їй мій ланцюжок? Невже вся комедія із листуванням, що тривало майже рік, зустріч і ніч кохання, були тільки заради цього..? Це ж реліквія, яка цінна тільки мені. Господи, як здрібнів світ! – Данько не знаходив собі місця.

Мама подарувала йому цю річ напередодні, страшного дня. Той жах досі в очах – блискавиця, яка ріже небо навпіл. Лише дивом його не зачепило, може й направду ланцюжок вберіг? Мама лишилася під дубом, так і запам’ятав її закляклу із піднятими руками.  

  Батька він не пам’ятав, а вітчима ненавидів, той напідпитку чубив Данька й матері не жалував, все не міг пробачити, що замолоду не його вибрала . В гніві відьмою називав й похвалявся, що злигається із самим щезником, якщо мати спробує втекти від нього. Хто такий щезник, Данько дізнався пізніше, коли вивчав «Тіні забутих предків». Не вірив у тих лісових дідьків, але якесь прокляття висіло над їх родом. Батько й мати були з Карпат. Мама навіть розповідала, що знімалася у фільмі Параджанова. Там і вподобав її батько, що приїхав до них, в село, із Верховини. Вони разом танцювали гуцульські танки в масовках. Тут і побралися, а через рік і Данько народився. Та не довгим було щастя - батько трагічно загинув. Потім померла бабця, мама казала, що теж не своєю смертю - кладка обірвалася над прірвою. Данько знав її тільки за світлиною, що висіла біля образів: стара гуцулка, лице якої рясно заборонували роки, з великою дерев’яною люлькою в зубах.

 Тобі мама виїхала до тітки, на Волинь. Потім з’явився Роман, мамин односелець. Малий Данько не розумів, чому цей дядько живе із ними? Постійні сварки й  приниження. Мама плакала ночами. А того ранку, коли вдарив, вхопила Данька й вони  побігли в ліс.

Після трагедії Роман зник, а Данько надовго онімів. Жив у тітки, але ніколи, не знімав мамин дарунок.

Заглибившись у спомини, він взяв у руки рекламу із тумбочки: «Зелені садиби Криворівні, радо вітають вас!» .

- Це ж мамине село!  Я навіть не запитав у тієї шльондри, куди мене за Мушу глянути на ті місця, а тоді поїхати. – Закинув наплічника, вийшов на двір.  Вгорі, над вершинами клубилися хмари, що тяжко перелазили через хребет далекої Чорногори.

Данько розпитав, як пам’ятав, у господаря про своє колишнє обійстя.

-  Хатина ще стоїть, але там зараз мешкає відомий на всю округу мольфар.

- От і добре, згадаю дитинство, а заодно  й дещо розпитаю у вашого чарівника.

Данько вийшов з двору й, зійшовши на манівець, подерся стежиною вгору, понад бурхливим потоком Чорного Черемошу, що розітнув село навпіл. Знав, за горою має бути той куточок його дитинства, який ще не вивітрився повністю із пам’яті. Хвилювався, чи ж впізнає рідні місця. Стільки ж часу сплило? Обминув Лису гору. Здалеку впізнав  похилений, від старості тин,  приплюснуту роками хатину, далі кладка й шумливий потік. Все змінилося: виросли дерева, хатина осунулася, але дух залишився. Той дух дитинства, що його семирічна душа засмоктала навічно із цього карпатського села. Підійшов ближче, на призьбі вгледів згорбленого старого гуцула у вишитій камізельці. Довге сиве волосся, що звисало із під крисані закривало його лице. Вуйко щось стругав, сидячи  на порозі.  Данько підійшов ближче й вкляк,  щось надто знайоме видалося у тій згорбленій постаті.

Старий відчув його погляд й повернув голову, відкинувши із лиця волосся. З-під капелюха на Данька зирнули холодні очі. Він зразу ж його впізнав. Хлопець згадав би цей холод навіть через сто років  - так ненавидіти могла тільки одна людина – його вітчим.