Какую роль в создании панорамы эпохи играет создание такого необычного памятника , как «восковая персона «?

Вповести «восковая персона» юрий николаевич тынянов обращается к петровской эпохе, продолжая художественно исследовать природу и противоречия самодержавия. но и тут «посредником» между тыняновым и эпохой оказался, разумеется, пушкин. для великого поэта воплощением петра, его дел и устремленности в будущее стал памятник фальконе. однако пушкин строит свою поэму «медный всадник» на антитезе, которой в памятнике нет. в «медном всаднике» важнейшее значение имеет противопоставление петра, «мощного властителя судьбы», евгению, предстающему тут «игралищем судьбы» и ее жертвой. хвала петру, одическое изображение того, что он сотворил, неотделимо в поэме от печального рассказа про «бедного» евгения, вступившего в своеобразный конфликт с кумиром на бронзовом коне.введя в поэму евгения, пушкин поставил острейшую проблему противоречивости прогресса.поэт дал свое решение и вместе с тем, как и в других случаях, «открыл» сложную тему для художников будущих поколений. тынянов обращается к тому моменту жизни петра, когда царь перестает быть «властелином судьбы» и сам становится ее жертвой. этой иронии «избегли немногие деятели» . в тыняновском повествовании сама смерть петра является как бы результатом или, во всяком случае, символом смены эпох, сдвигов. писатель берет именно тот момент, когда разгул цинизма, низменных страстей, растления в среде господствующих классов уже никак и ничем оправдать невозможно. «иронию» происходящих событий ощущает в «восковой персоне» сам умирающий петр.он видит, как приостанавливается дело всей его жизни, и горько переживает свое бессилие что-либо изменить. причина не столько в его болезни, сколько в том, что он оказался перед лицом обстоятельств и фактов, с которыми ему не совладать. симпатии писателя к петру, предстающему фигурой трагической, несомненны, но столь же несомненно стремление избежать какой бы то ни было идеализации образа царя и всей ситуации, складывающейся к моменту его смерти. петр чувствует, что умирает среди трудов незаконченных, но могли ли они быть вообще продолжены так, как хотелось бы царю? ему снится ноша - та, что он тащил на себе всю жизнь. во сне он перетаскивает ее с места на место в абсолютной пустоте. что означает «пустота» для болезненного сознания петра? многое. меншиков - «любимец миньон» -вор. и не один лишь данилыч вор. рядом с комнатой, где умирает царь, в каморке сидит царский следователь, «генерал-фискал», и «шьет» дело, одно за другим,- на меншикова, на знатнейших людей в государстве и на «ее самодержавие» в их числе. масштабы беззаконий, хищений, развращения нравов огромны. и в результате «дело идет», дело «стоит». «дела», которые шьет следователь, лишь выражение того, что застопорилось главное «дело», ради которого жил царь.в этом, а не в болезни главная причина его смерти. на сообщения своего тайного следователя петр реагирует непонятно: не то, мол, нужно дальше расследовать, не то, мол, брось, теперь все равно. умирая, царь оказывается в тупике и сам это понимает. писатель стремился создать картину эпохи, ее образ, раскрыть главные особенности, при этом хотел обойтись малым объемом. отсюда необычайная емкость повествования, нелегкая для восприятия. петр умирает, окруженный «наследниками» - екатериной, меншиковым, ягужинским. для меншикова и других «птенцов гнезда петрова» мир трудов превратился в мир интриг, склок, борьбы честолюбий и жажды власти. бывшие соратники петра вместе с творческой энергией утратили жизнелюбие, они внутренне омертвели. в противовес им автор воспевает гений растрелли, в первую очередь как автора воскового подобия петра. петр и растрелли любят работу и творчество. в художественное единство «восковой персоны» входит и линия народных «низов». петр мог вершить свои великие, а его наследники - свои недостойные дела. r

Протистояння Фауста і Мефістофеля

У основу твору "Фауст" покладено народну книжку про Фауста, що з'явилася у XVI столітті. До цього сюжету неодноразово зверталися й раніше (Марло, Відман та інші), але тільки Гете створив новаторський за формою й духом твір. Над "Фаустом" митець працював фактично впродовж усього життя.  

Така постійність у звертанні до фаустівської теми пояснюється тим, що цей сюжет надавав Гете практично невичерпні можливості для вирішення найрізноманітніших питань. "Фауст" — відображення нелегкого духовного шляху як автора, так і людства загалом.

 Поет відкриває нам велич космосу, аби запитати, а що ж таке людина у цьому величезному, нескінченному світі. Розвиток подій у творі зумовлений ходом думок автора. Суперечка про людину та можливості її розуму визначає всю проблематику трагедії. Господь випробує людину і переконаний, що сумніви, посіяні в її душі Мефістофелем, пробудять у ній прагнення до нових пошуків і цим до виправдати своє високе призначення. Лише за таких умов вона досягне висот.

Озираючись на прожите, Фауст бідкається, що науки, пізнані ним, не розкрили йому загадок і таємниць природи, не зробили мудрішим, кориснішим людям: "Пропали роки!" У цих гірких словах розкрито всю вдачу Фауста, невдоволеного собою.

Фауст пробує пізнати суть буття за до магії. Та Дух землі, обурений зухвалою самовпевненістю вченого, нічого не відкриває йому. Разом з ним щезають останні сподівання Фауста. Життя втрачає сенс.

Від самогубства рятує героя спогад про дитинство, навіяний великодніми співами ангелів. Суть їхніх пісень — утвердження беззаперечного відродження людини, що прийшла важкими шляхами земного буття. Фауст вирішує, що самогубство — капітуляція людини перед Всесвітом.

У сцені "Біля міських воріт", одній з найважливіших у трагедії, Фауст постає перед нами в тісному спілкуванні з народом.

Прості люди оточують Фауста, щиро дякують йому за безкорисливу лікарську до . Фауст рятував людей під час епідемії, він любить і розуміє їх.

У цій прекрасній сцені Й. В. Гете стверджує глибоку і плодотворну думку про те, що справжній учений повинен постійно відчувати своє єднання з народом.

У кінці прогулянки Фауста і Вагнера до них пристає Мефістофель, перетворений в бродячого пуделя, і в такому вигляді проникає слідом за Фаустом в його кабінет. Доброзичливо жартуючи над собакою, вчений повертається до перерваних занять: він вирішив перекласти німецькою мовою Євангеліє. Та роботу Фауста перериває Мефістофель — дух руйнації та сумніву. Нищачи старе, він тим самим спонукає до народження нового, а це дає змогу твердити, що, бажаючи всьому зла, він творить добро.

Мефістофель — дух творчого заперечення, яке слугує добру. Саме він береться задовольнити невситиму цікавість Фауста. Герої укладають між собою угоду: Фауст стане слугою диявола, якщо після виконання його бажань він більше нічого не хотітиме, задовольниться, попросить спокою, визнає, що настала мить, найкраща у його житті, зажадає, щоб вона тривала вічно. Фауст іде з Мефістофелем, сподіваючись, що таким чином пізнає сенс буття, обійме Всесвіт своїм духовним зором. Саме цього і чекає від нього Господь, сперечаючись із духом зла. Мефістофель випробовує Фауста спокусами: вином, неробством, гульнею, чуттєвою любов'ю. Мефістофель — демон-спо-кусник, гордий зі свого призначення. Вірний собі, він убиває людські сподівання, руйнує душі, розпалює тваринні інстинкти. Та влада його поширюється лише на слабких і пасивних. Врешті-решт він змушений зізнається; "... людей скількох уже я загубив, але тече життя широкою рікою". Ось чому йому так хочеться перемогти кращого з людей — Фауста, відвернути його від пошуків суті буття, зневірити в силі людського розуму. Мефістофель вельми винахідливий у своєму намаганні збити героя зі шляху істинного: він розпалює в серці Фауста любовний шал.

Та епізод з Маргаритою — не просто підтвердження усім відомої істини: "Не лише в коханні щастя". Якраз навпаки. Фауст не зазнав щастя, бо не любив по-справжньому. Його почуття — диявольська спокуса, пошук самореалізащі за рахунок іншої людини. Ось чому воно засуджується і автором, і Богом.

Як бачимо, незаспокоєність і незадоволеність Фауста, песимізм і нігілізм Мефістофеля — явища неоднакового порядку.

Мефістофель упевнений в неможливості пізнання кінцевих таємниць природи і сенсу людського життя; Фауст, навпаки, впевнений в нескінченних можливостях людини і в її прийдешньому щасті. Він постійно сперечається з Мефістофелем і протистоїть його сухому раціоналізму, але разом з тим тверезість Мефістофеля, його цинічна відвертість є своєрідною реалістичною противагою ідеальним пориванням Фауста.

Объяснение: