Зізнання в коханні михайло анні о. кобилянська "земля"

нараз виринула недалеко постать, розхилювала осторожно обома руками штивне море збіжжя і підійшла прямо до неї. се був михайло.

вона перелякалася. він з'явився, неначе з-під землі виринув, її єство підлягало могутньому впливові неожиданої хвилі й не могло від нього освободитися.

— добрий вечір, анно! — сказав сердечно, знімаючи капелюх, і додав їй руку.— відки вертаєш так пізно?

— від онуфрія з грибами! — відповіла слухняно, мов дитина, тремтячим голосом.

він мовчав хвилю і дивився на неї. стояла перед ним темнява, пряма, замкнена високим житом, мов смерека, її голова була схилена низько на грудь, а руки спущені вділ. ніч була така погідна і прозора, така прегарна й тиха,— нічого, крім цвірінькання сверщкі

він бачив виразно її голову і її сумовито закроєні уста.

— анно! — почав зворушено.— глянь на мене! я знав, що ти йшла до онуфрія. я ждав і визирав цілий час за хотів із тобою поговорити.

сказавши се, поклав обі руки на її рамена, заразом притім лякливо позад себе. і він був соромливий і полохливий; ніколи в житті не промовляв ще так до дівчини. а як і вчинив се, то не довіряв і самій тишині ночі й мовчазним нивам.

вона позирнула на нього, щоб опісля опустити очі. ціла повага її єства обхопила її і заволоділа нею цілковито. до того прилучилося дике зворушення, що замкнуло їй уста.

— анно! — тягнув він ніжно далі, притягаючи її несміливо до себе.— ти мовчиш так, як би я хотів тебе бити; може, тому, що йдеш через моє поле? сею стежкою йде кожний, хто хоче. ти можеш десять разів більше від інших ходити, коли схочеш. я вистелив би тобі сю стежку найкращими килимами моєї мами. я люблю тебе!

вона поблідла, глянувши на нього дико зворушеними очима, і мовчала далі. щастя було таке велике, але й таке несподіване, що вона стала безрадна й не знала, що сказати.

— я люблю тебе, анно, вже віддавна! ти така гарна й добра! хочу тебе взяти за жінку, тебе одну! тебе одну-однісіньку! ти мусиш мені сказати, чи ти хочеш і чи любиш мене?

паралізуюча повага усунулася з її душі. вона обвила його шию руками й повисла на ній.

— ти любиш мене? — прошептала врешті.— любиш мене, михайле? я сього не знала! я така бі я нічого не я не маю але я тебе

— я не питаю за поле,

— але я тебе знаєш?

— хотів

поцілувалися.

з цілою повагою, яка була їй властива, пробилася її глибока любов; з цілою потугою молодої лиш десь-не-десь культурою діткненої душі розлилася вона тепер і розігралася гучно. була цілком сповнена любов'ю, цілком перейнята тим надсильним, досі завсіди лиш боязко заховуваним, затаюваним почуванням.

але так, як воно зложилося, було майже не до увірення. найпорядніший, найліпший хлопець у селі і один із іших любив її. її, що нічого не мала, була убога, і лиш виставлена на гнів матері і штовханці брата, якою ні один хлопець у селі не журився, яка не істніла для нікого, крім для своїх хлібодавців.

— я стільки по ночах наплакалася! бог один лиш знає! — прошептала тихо, ховаючи соромливо голову на його грудь.

— чому, любко? — питав він, гладячи її чорне, у світлі блистяче волосся і притискаючи її до себе, мов дитину.

— бо так! як було мені не плакати? все було таке смутне! в мене нема ні жміньки землі, ні грошей. моє серце підгризало щось, мов червак. я ані знала, що ти мене любиш, ані

— ані що хочу тебе за жінку взяти? — докінчив він речення й усміхнувся.— але тепер уже знаєш! тепер не потрібуєш уже плакати! віджени смуток і візьми замість нього мене! а як тобі знов коли стане на серці тяжко, то вийди й поцілуй мене! доки я ще тут, цілуй мене! доки я ще

— та й доки я жива по світі ходитиму, михайле! — сказала, обнявши його дико за шию і надставляючи з несказанною щирістю молоді, непорочні уста до поцілунку.

— і доки я по світі живий ходитиму! — сказав глибоко зворушеним звуком, із щирою вірністю й сердечністю, і поцілував її.

на 10 книг больше на второй полке