Характеристика героїв твору "климко"

•«климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій кириловій діжурці. тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце… уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину».

климко жив удвох з дядьком кирилом, відколи осиротів. жили вони в залізничному бараці при самісіньких коліях.дядька ховали надвечір при відчинених навстіж дверях барака.  на кладовищі климко вже не плакав, а лише здригався від холоду в грудях і хрипко зітхав.  після похорону тітка мотя довела климка до барака, заплакала біля порога й сказала: — може б, ти до мене перейшов? куди ж тобі тепер діватися? хто тепер тебе догляне? климко похитав головою і пішов у барак. доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам.незабаром німецькі літаки розбомбили станцію. климко бігав у той день з висілковими хлопчиками за дивитися збитий наш яструбок і бачив здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, як похитнулася і повільно впала водогінна вежа, а в повітрі над полум'ям і димами після кожного вибуху моторошно завивали уламки рейок. бомба влучила і в барак, і його розвалило, розкидала в усі боки, а рештки стін і простінків згоріли у климка на очах — швидко, як тріски.  так і зостався климко, в чім був, у чому йшов зараз.— я не голодний, — сказав климко, одсуваючи миску, і похнюпився, щоб не дивитися на борщ.найстрашніше сталося тоді, коли він,, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали, їх ніби одняло. що встане, то і впаде, і впаде. він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: "ану йдіть! ану йдіть мені зараз! "він таки підвівся і пішов, ледве-ледве пересуваючи ступні в крутій пилюзі.і, йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину.дві ночі климко спав на голому столі й одбивався від пацюків палицею, стукаючи нею по стіні.і тут климко побачив наталю миколаївну, вчительку свою і зульфатову. вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. климко бачив наталю миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і в останній день климко з зульфатом підійшли до неї (вона не помітила їх) і, затинаючись від хвилювання, сказали, перебиваючи один одного: — добрий день, наталю миколаїклимко перехопив товаришеву руку і сказав: — не треба, зуль, а то ще свого когось улучиш.ми зараз удвох із зульфатом, — сказав климко. — додому до нього, правда, навідуємося щодня — води наносимо, вугілля навибираємо під там тепер усі гребуться. і знову до мене. у ваговій живемо, на сортувальні.наталю миколаї — климко зупинився і подав учительці її трояндову сукню, яку досі ніс під полою дядькової діжурки. — не треба вам нічого промінювати, а переходьте — це ми вас із зульфатом удвох просимо, — переходьте жити до нас. ми вам будемо, маленьку гляді— знаєш, що я придумав, зульф, — збуджено сказав климко. — я піду по сіль.  йшов і розмірковував, що робити далі: чи податися одразу просто в гори по сіль, а чи зайти в місто на базар і спробувати бочонкові гроші.  — та ви мене не бійтесь, — усміхнувся климко і згадав, що він сьогодні не вмивався. — я не вурка, я по сіль сюди — такого нема, — зітхнув климко, тапочки ("чи не спробувати вимінять" — гроші довоєнні є, так за них нічого не . треба йти в гори, туди, — він махнув рукою, — там я й даром наберу. так же? — а чого ж босий? — щоб легше на — климко ледь скривив губи, пробуючи усміхнутись. — картопля в мене ще є. то, мо же б, ви проміняли взувачку на неї? дрібнувата, климко випустив плащ-палатку, вчепився дівчині в другу руку і закричав: — пустіть її! це моя сестра! сестра моя, чуєте? во на мені за матітут ось хлопчик, — швець кивнув на климка, — земляк мій, забився аж із донбасу. двісті кілометрів пройшов, щоб солі достати.  тітка марина — так звали жінку — ледве встигала за ним і дивувалася: — де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голодний і холодний.я прийду до вас, тітонько марино. як тільки не стане в нас голоду, так і прийду або приїду. а зараз треба мені назад, мене там   климко все зрозумів.— туди, дядю, біжіть! — закричав він, показуючи рукою праворуч від себе. — тудиі там ід переїзду вдарила довга автоматна черга. климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями.він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав.а з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сі

Перед войной - как мы готовились к войне.              (сталин)