Вся биография людвика xi (можно в крации)

Людовик xi фотокороль франции людовик xi валуа родился третьего июля 1423 года в бурже. этот король за свою невероятную хитрость, так не свойственную прямолинейной политике того времени, получил от своих современников прозвища: благоразумный, осторожный, а также людовик-паук, намекая на то, что в хитроумно сплетенную паутину его интриг не попадал разве что самый ленивый. в детстве людовик сполна вкусил все ужасы столетней войны и завоевания . с детства не находил общего языка с отцом и постоянно затевал против него заговоры, за что и был сослан в провинцию, где жил долгих десять лет. но и там не прекращал вести политические интриги, так что, в конце концов даже в ссылке стал опасаться за свою жизнь и бежал к герцогу филиппу доброму, во фландрию, надеясь найти у бургундского правителя защиту. до самой смерти отца и восхождения на французский престол, людовик так и оставался там. став королем, людовик одиннадцатый принялся претворять в жизнь централизованную политику, призванную укрепить королевскую власть и объединить францию. мятежи всех несогласных с ним вассалов, новый король жестоко подавлял. в конце концов, против него была организована оппозиционная политическая партия, названная «лигой общего дела», в которую входил и родной брат самого короля. первоначально, в борьбе с лигой, людовик потерпел сокрушительное поражение, но сумел сохранить «хорошую мину при плохой игре», поддержке парижской буржуазии и мелкого дворянства. договорившись со швейцарцами, французскому королю удалось одержать победу над своим давним врагом – карлом смелым, герцогом бургундским, который вдруг вознамерился из герцога в собственном герцогстве стать королем в собственном королевстве, расширив путем оккупации свои территориальные владения. в 1481 году людовик завершил свой масштабный проект объединения франции, присоединив к королевству провинции мен, прованс и анжу.

Дослідження української культури, як підґрунтя єдності певної свідомої самої себе спільноти, можна прослідкувати вже у "слові про закон і благодать" іларіона, згодом "повісті врем'яних літ", у українських гуманістів та полемістів, а також козацьких літописах. проте першим більш чи менш узагальненим баченням української культури, як окремого цілісного процесу, ми бачимо в представників народницької школи (м. костомаров, в.антонович, м. грушевський). загалом, лише починаючи від м. грушевського ми можемо говорити про новий культурний синтез української історії, основним пунктом якої є думка про те, що "всі періоди руси-україни тісно й нерозривно сполучені між як одні і ті ж змагання народні, одна й таж головна ідея переходить через весь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах". однак, праці істориків народницької школи доводили виклад подій до кінця xviii ст., і той же м. грушевський, лише в останнє десятиріччя своєї наукової діяльності почав активно працювати над тематикою xix ст., заявивши у 1925 р. про можливість, в головних рисах, доповнити свою стару схему української історії культурними сенсами xix ст., відповідно до етнічного бачення української історії та національно-культурного відродження, яке пережили українці у складі російської та австрійської імперій.внаслідок такого підходу, писав о. оглоблин, широка й повноводна ріка культурно-історичного процесу переходила у вузький, хоча і сильний потік, за межами якого залишалося майже ціле суспільне життя тогочасної україни. и, що головне, українська національно-визвольна рух xx ст. та відродження української державності уявлялося не як наслідок культурного розвитку україни в xix ст., а як щось випадкове, залежне від сторонніх обставин, подій і чинників, без яких його могло б не бути.