Придумать рассказ об одном из волшебных слов

маленький дідусь із довгою сивою бородою сидів на лавці і парасолькою креслив щось на піску.

— посуньтесь, — сказав йому павлик і присів на край.

дідусь посунувся і, глянувши на червоне, сердите обличчя хлопчика, сказав:

— з тобою щось трапилось?

— ну й добре! а вам хіба що? — покосився на нього павлик.

— мені-то нічого. а ось ти зараз кричав, плакав, сварився з кимсь.

— ще б пак! — сердито буркнув хлопчик. — я скоро зовсім утечу з дому.

— втечеш?

— утечу! із-за однієї оленки втечу. — павлик стиснув кулаки. — я зараз її мало не

відлупцював. — жодної фарби не дає! а у самої скільки!

— не дає? ну, та через це втікати не варто.

— не лише через це. бабуся за одну моркву з кухні мене прогнала. просто ганчіркою,

ганчіркою.

павлик засопів від образи.

— дурниці! — сказав дідусь. — один насвариться, другий іє.

— ніхто мене не жаліє! — крикнув павлик. — брат на човні йде кататися, а мене не

бере. я йому кажу: «візьми краще, все одно я від тебе не відстану, весла поцуплю, сам у човен залізу! »

павлик стукнув кулаком по лавці і раптом замовк.

— що ж не бере тебе брат?

— а чого це ви все питаєте?

дідусь розгладив бороду.

— я хочу тобі . є таке чарівне слово.

павлик відкрив рота.

— я скажу тобі це слово. але пам’ятай: говорити його треба тихим голосом, дивлячись

прямо в очі тому, з ким розмовляєш. запам’ятай: тихим голосом, дивлячись прямо в очі.

— а яке слово?

дідусь нахилився до самісінького вуха хлопчика. м’яка борода його торкнулася пав-

ликової щоки. він прошепотів щось і голосно додав:

— це чарівне слово! але не забудь, як треба говорити його.

— я спробую, — посміхнувся павлик. — я зараз спробую.

він схопився і побіг додому.

2.

оленка сиділа за столом і малювала. фарби — зелені, сині, червоні — лежали перед

нею. побачивши павлика, вона в цю ж мить згребла їх у купу і накрила рукою.

«обдурив дідусь! — з досадою подумав хлопчик. — хіба така зрозуміє чарівне слово! »

павлик боком підійшов до сестри і смикнув її за рукав. сестра оглянулась. тоді, дивлячись їй у вічі, тихим голосом хлопчик сказав:

— оленко, дай мені одну фарбу. будь ласка.

оленка широко розкрила очі. пальці її розтулились і, знімаючи руку зі столу, вона

збентежено промуркотіла:

— яку тобі?

— мені синю, — боязко сказав павлик. він узяв фарбу, потримав її в руках, походив

з нею по кімнаті і віддав знову сестрі. йому не потрібна була фарба. він думав тепер тільки про чарівне слово.

— піду ще до бабусі. вона саме куховарить. прожене чи ні?

павлик відчинив двері на кухню. бабуся знімала з дека гарячі пиріжки.

онук підбіг до неї, обома руками повернув до себе червоне зморшкувате лице, подивився в очі і прошепотів:

— дай мені шматочок пиріжка, будь ласка.

бабуся випрямилася. чарівне слово так і засяяло в кожній зморшці, в очах, в усмішці.

— гаряченького. гаряченького захотів, голубе мій! — промовляла вона, вибираючи

найкращого, рум’яного пиріжка.

павлик підстрибнув на радощах і розцілував її в обидві щоки.

«чарівник! чарівник! » — говорив сам до себе, згадуючи дідуся.

за обідом павлик сидів принишклий і прислухався до кожного братового слова.

коли брат сказав, що поїде кататись на човні, павлик поклав руку йому на плече і тихо

попросив:

— візьми мене, будь ласка.

за столом відразу всі замовкли. брат звів брови і посміхнувся.

— візьми його, — раптом сказала сестра. — що тобі, важко?

— та чому б і не взять? — усміхнулася бабуся. — звичайно, візьми.

— будь ласка, — повторив павлик.

брат голосно засміявся, поплескав хлопчика по плечу, скуйовдив йому волосся.

— ой ти мандрівник! ну, гаразд, збирайся!

«! знову ! »

павлик вскочив з-за столу і побіг на вулицю.

та у сквері дідуся вже не було.

лавка була порожня, і тільки на піску лишились накреслені парасолькою незрозумілі знаки.