Почему сказки пушкина читают и любят до сих пор?

Головний герой оповідання «любов до життя» разом зі своїм товаришем відправився на пошуки золота. на зворотному шляху у них закінчилися запаси їжі і патрони. вони більше не могли добувати їжу і сильно голодували. з кожним днем ​​вони втрачали все більше сил. і ось одного разу головний герой, переходячи через струмок, підвернув ногу. він став відставати від товариша, а той нічим не допоміг, кинув його і пішов далі один. герой оповідання перемагаючи біль, пішов слі свого товариша. він знав дорогу. вона вела до схованки, в якому були заховані снасті для рибної ловлі, патрони і трохи їжі. це повинно було врятувати йому життя. він змушував себе думати, що дійде до тайника і що білл (так звали його товариша) почекає його там. але сил залишалося все менше і менше. він постійно думав про їжу. йому зустрічалися олені, але він не міг їх убити — не було патронів. одного разу він мало не зловив куріпку голими руками, але вона вирвалася; залишивши тільки у нього в руці три пера. з кожною новою невдачею він все більше і більше падав духом, але потім знаходив в собі сили продовжити шлях. він харчувався всім, що попадеться: болотними , цибулинами очерету. всім, що хоч якось могло йому вижити він був дуже слабкий. ним опанувало тільки одне бажання: їсти! він збожеволів від голоду. йому було все одно, куди йти, аби тільки йти по рівному місцю». але найголовніше, що він продовжував йти. одного разу він просто звалився від голоду в гніздо куріпки. чотирьох пташенят з’їв живими, але вони тільки розохотили його голод. тоді він погнався за їх мамою, якій перебив каменем крило. куріпку він не наздогнав, а з дороги збився остаточно. йому було дуже важко. «часом розум його каламутився, і він продовжував брести далі несвідомо, як автомат». одного разу йому зустрівся ведмідь. страх, що звір задере його, додав йому сили. він встав з ножем в руках, подивився ведмедеві прямо в очі і загарчав на нього. і той не торкнув його. найстрашніші сторінки оповідання описують суперництво головного героя і вовка за життя. вони боролися до останнього. людина ослабла вже настільки, що не могла піднятися і пересувалася на четвереньках. вовк теж був дуже слабкий: він був старий, хворий і його вигнали зі зграї. він повз за людиною, не маючи сил напасти. він просто чекав, коли той помре і можна буде його з’їсти. але людина теж чіплялася за своє життя: «будь то здоровий вовк, чоловік не став би так пручатися, але йому було неприємно думати, що він потрапить в утробу цієї мерзенної тварюки, майже падалі». зрештою людина прикинулася мертвою і змогла схопити звіра, що підповз до нього. «півдня він лежав нерухомо, борючись із забуттям і охороняючи вовка, який хотів його з’їсти і якого він з’їв би сам, якби міг … людина чекала. ікла злегка здавили його руку, потім тиск став сильніше — вовк з останніх сил намагався встромити зуби у видобуток, яку так довго підстерігав. але й людина чекала довго, і його покусана рука стиснула вовчу щелепу … ще п’ять хвилин, і людина придавила вовка всією своєю вагою. його рукам не вистачало сили, щоб задушити вовка, але людина притиснулася обличчям до вовчої шиї, і його рот був повний вовни. минуло півгодини, і людина відчула, що в горло йому сочиться тепла цівка ». ця моторошна сцена, коли герой майже живцем з’їдає вовка, щоб вижити самому, говорить нам про те, що готова зробити людина, щоб вижити в боротьбі з природою. він готовий чіплятися за життя до останньої можливості. сенс його існування — в боротьбі з природою, в затвердженні своєї переваги над нею. в кінці розповіді герой рятується: після дуелі з вовком він доповзає до річки, де його підбирає китобійне судно. до цього часу він вже не був схожий на людину: «вони побачили живу істоту, але навряд чи його можна було назвати людиною. воно нічого не чуло, нічого не розуміло і корчилося на піску, немов гігантський черв’як ». але це істота все-таки перемогла смерть.