Чего не мог загатовить фораон для загробной жизни

петро  дорошенко, обраний гетьманом 1665 р., був яскравим представником національно-патріотичних сил, котрі намагалися зупинити руйнівні тенденції в  суспільстві, об’єднати українські землі в єдину  соборну  державу.

його  діяльність  розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній ситуації. українські землі були надзвичайно спустошеними. за приблизними підрахунками вчених, на середину 60-х років правобережна україна втратила щонайменше 65–70% всього населення.

зміцнивши свою  владу  на правобережжі (спротив опозиції с. опари, в. дрозденка було зламано), п.  дорошенко  стає на шлях обмеження впливу польщі (відкрито не пориваючи з нею). так, він відмовився впустити її залоги до брацлава, корсуня й могилева-подільського, зажадав, щоб жовніри залишили білу  церкву, тощо. до речі, в січні 1666 р. на чигиринській раді, коли гетьман присягнув військові, а військо взаємно присягало йому на вірність, “не було специфіковано, – пише  літописець  с.  величко, – при якім  монархузалишитись, чи при польськім, чи при московськім”.

намагаючись зміцнити внутрішні позиції  гетьманату, п.  дорошенко  здійснює кілька  реформаторських кроків:

− розпочинає систематичне скликання військових рад;

− створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки (з числа молдаван, сербів і частково місцевих жителів), щоб забезпечити незалежність від козацької старшини;

− проводить на кордоні нову митну лінію, розпочинає випуск власної монети;

− активно заселяє спустошені землі правобережжя.

тим часом п.  дорошенко  доводить справу до відкритого розриву з польщею. в грудні 1666 р. він знищив на  поділлі  6-тисячний польський загін під командуванням моховського. як свідчить польський історик т. корзон, погром війська моховського означав для виснаженої польщі те саме, що погром під жовтими і корсунем 20 років тому.

у січні 1667 р. в селі андрусові (біля смоленська) між польщею і росією було укладено перемир’я на 13,5 року, яке ставило під загрозу стратегічні об’єднавчі плани  гетьмана. адже відповідно до його умов територія україни поділилася на три частини: лівобережжя закріплювалося за росією, правобережжя – за польщею, а запоріжжя мало бути під їх спільним інням.непоступливість росії і збройне протистояння з польщею штовхали п.  дорошенка  на союз з оттоманською імперією. тепер п.  дорошенко, опираючись на криму і туреччини, намагається витіснити поляків з правобережжя.

зміцнивши свої позиції на правобережжі, він разом з військом переходить на лівий берег дніпра і після вбивства козаками і.  брюховецького  у червні 1668 р.  проголошений гетьманом обох берегів дніпра. це був час найбільшого  тріумфу  п. дорошенка, але, на жаль, успіх не був тривалим. польський наступ на правобережжя, проголошення запорожцями гетьманом п.  суховія, якого підтримали  кримські  татари, а згодом м.  ханенка, якого підтримувала польща, врешті, наступ російських військ на лівобережжі і визнання лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом д.  многогрішним  зверхності царя – все це вкрай ускладнило становище п. дорошенка; зврештою, це позбавило його всіляких альтернатив, посиливши протурецьку орієнтацію. корсунська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького  протекторату. туреччина разом з п. дорошенком розпочала  війну  з польщею, яка закінчилась ганебним для польщі бучацьким миром (1672 р). але від перемоги туреччини п. дорошенко майже нічого не виграв. західне  поділля  перейшло під безпосереднє керівництво туреччини, а п. дорошенко мусив задовольнитися напівзруйнованими і обезлюдненими брацлавщиною та київщиною. в цей час турки і татари нещадно плюндрують україну, а гетьман п. дорошенко як їхній союзник втрачає підтримку мас, його авторитет невпинно падає. у середині 1675 р. ситуація стає критичною, гетьмана майже всі прибічники. перебуваючи у безвихідному становищі, п. дорошенко склав свої повноваження на користь і.  самойловича  (вересень 1676

як слушно зауважив історик в.  антонович, “незважаючи на свої  політичні  помилки й невдачі, серед сучасних йому козацьких провідників являє дорошенко відрадне явище: не дрібний егоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод кермувало цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного краю…” якраз все це і дало підстави назвати п. дорошенка “сонцем руїни”.