Напишите сочинение на тему "мой канал на ютубе"

Війна… Ви чуєте в цьому слові постріли? Автоматні черги? Або, може, дзвін мечів? Я чую в цьому слові звуки літаків, бомбардувань, жаркого бою; крики поранених, злісні голоси ворогів, дитячий плач і тихий-тихий звук падаючих сліз жінки, яка втратила коханого чоловіка.

Я бачу останні гіркі обійми перед відходом на війну. Бачу посмішки на обличчях солдатів, добродушних малих, які збираються «збігати» на війну і швидко повернутися додому. Бачу цинкові труни. Похоронки. І піт. І кров. І сльози. Здається, ось вам і формула будь-якої війни. Змішайте в потрібних пропорціях, щедро залийте горем і перемішайте. Готово.

Людство для чогось вигадало війну. Вигадало ще одну величезну несправедливість в світі, де її, справедливості, дуже часто не вистачає. За помахом руки людей, які не виходять на поля битви, на смерть йдуть тисячі і тисячі бійців, воїнів. Так було, наприклад, під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

З нашої пам’яті неможливо стерти ці цифри. Війна постукала в кожен будинок, в кожні двері. Не було і немає тих, хто згадував би про неї байдуже. Адже це і неможливо. Без сліз – неможливо.

Про жахи війни багато писали ті, хто пережив її. На слуху у нас Твардовський, Симонов, Друніна… Уявіть, скільки болю і крові коштує кожен рядок безсмертного «Жди меня» або «Василя Тьоркіна»?!

Жах війни – це не катастрофи і мільйони загиблих – ні. Такий грандіозний жах не так лякає або шокує. Набагато страшніше «маленький» страх. Локальний. Крихітний кошмар з безкрайнього військового полотна.

У Юлії Друніній є відомий вірш «Зінька». «Світлокосий солдат» на цьому світі має тільки матір. Мати, яка чекає її з війни. Про це вона розповідає своїй подрузі Юльці «у розбитій, на промоклої, сирій землі». Вона хоробрий солдат, який повів в атаку цілий, нехай і «пошарпаний», батальйон. Але війна нещадна. І «в бинтах кривавих/світлокосий солдат лежить». І як тепер написати матері, що єдиної дочки більше немає в живих?

А Євген Долматовський написав прекрасну «Баладу про артистку ТРАМу». Молода актриса, яка завжди грала в театрі бабусь, була повішена на березі за те, що прочитала на площі біля церкви захопленого фашистами районного центру вірш з «Комсомольської правди», щоб «дати силу цим людям» – тим, хто знаходився на площі. Послухайте, скільки болю в цих рядках:

На шиї – гостра петля…

Рвонулася з-під ніг земля…

Тепер очі мої сухі.

Я плакав лише в театрі.

Прости мене за ті вірші

З “Комсомольської правди”.

За те, що я не міг врятувати,

За те, що я живу, прости…

Погодьтеся, що такий «маленький» кошмар лякає набагато більше. Якщо сухо розповісти про кількість загиблих, про жорстокість фашизму, то, на жаль, наша душа ледь-ледь відгукнеться. Але розкажіть ви про якогось Васю Тьоркіна… правда, щось всередині стислося від горя? ..

… Знаєте відомий вислів «кожному своє»? Пам’ятаєте, звідки воно? Вірно, це напис над воротами Бухенвальда. Скільки жахів сталося там? Пам’ятаєте? Морщитесь від страху? Вірно, так і треба. Але ж до всього цього привела одна лише війна…

Війна дає процвітати кошмару, жорстокості і безмежності людського горя. Війна забирає життя. Руйнує сім’ї.