Анатолій дімаров "на коні і під конем" стислий переказ прошу будь ласка!

Частина перша. через місточок. колись я чув казку про чарівний місточок. провисав він над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. щодня переходила ту прірву людина. і жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок. я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною роки. і доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа. біля вікна мама іде на роботу, а ми залишаємось удвох: я і мій брат сергій. мені — п'ять років, братові — два. велика кімната з глиняною долівкою і широкою дубовою лавою під стіною, старенький стіл, етажерка з книжками та зошитами, широке дерев'яне ліжко, де ми спимо втрьох, — оце й усі наші достатки. та ще біля дверей стоїть висока бодня з борошном. дуже цікаво видиратися на неї і дмухати в те борошно: по сипучій поверхні бігають довгасті ямки, зривається завірюхою біленький пилок. я щосили дмухаю, а брат кричить унизу і смикає мене за ногу, щоб я поступився місцем. але найцікавіше місце в кімнаті — єдине невелике віконце в чотири шибки. надворі — люта зима, намело величезні кучугури, все покрилося білим, навіть люди, що іноді заходять до нас, сиві од інею. мама йде в школу, а ми відразу кидаємося до вікна, щоб ще раз побачити її, окутану білим туманом. ми давно поділили нижні шибки: ліва — сергієва, права — моя. за ніч вони обростають грубою кіркою крихкого льоду, товщого внизу, покритого ніжно–білим сніжком. коли цей сніжок обережно лизати, то він холодний і трохи солодкий на смак. а як почнуть дубіти язики, тоді краще хукати на шиби. спершу з'являється кругла темненька криничка. з кожним подихом вона все ширшає й ширшає, а посередині — світлішає й світлішає, тоншає й тоншає кірочка льоду, доки не заголубіє, неждано й казково, омите тоненькою водяною плівкою скло. тепер треба лише пильнувати, щоб віконця не замерзли. мороз обкидає по краях голчасті візерунки, і досить зазіватися, як вони поснуються довкола, наче сліди тонконогих пташенят. не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченої краси лісом і міниться, і виблискує, і спалахує тисячами кольорових вогників. ми поприлипали до вікна і крізь блакитні кружальця дивимося на високі снігові замети, що іскряться під сонцем, на запушені інеєм дерева, які немов понадягали теплі хустки, на застиглі дими понад хатами. згодом дерева й сніги починають червоніти. темнішають, видовжуючись, фіолетові тіні попід заметами, а вікна загоряються червоним. хата теж наповнюється холодними тінями. вони спершу кубляться під лавкою, столом, ліжком, сизуваті й непевні, а потім починають потихеньку скрадатися на середину кімнати. здається, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб'ються під лаву. та чим більше кривавиться сніг і видовжуються тіні надворі, тим густіші, темніші, нахабніші тіні у хаті.

Жарко в пустыне.можно долго не встретить живительный оазис.не все животные могут жить в пустыне! с лёгкостью тяготы такого жаркого климата переносят верблюды. их караваны спокойно переходят бескрайние пустыни. верблюд- корабль огромного пустынного океана.