Нужен ответ ! 50 ! "непобедимая" французская армия наполеона (том 3-4) война и мир; по плану: 1) почему не победила? 2) взаимоотношение 3) отношение наполеона к армии

Л. н. толстой был участником севастопольской обороны. в эти трагические месяцы позорного поражения армии он многое понял, осознал, как страшна война, какие страдания она несет людям, как ведет себя человек на войне. он убедился в том, что истинный патриотизм и героизм проявляется не в красивых фразах или ярких подвигах, а в честном выполнении долга, военного и человеческого, несмотря ни на что.   этот опыт сказался в романе “война и мир”. в нем нарисованы две войны, которые во многом противопоставлены друг другу. война на чужой территории за чуждые интересы шла в 1805—1807 годах. и истинный героизм солдаты и офицеры проявляли лишь тогда, когда понимали нравственную цель сражения. вот почему они стояли героически под шенграбеном и позорно бежали под аустерлицем, как вспоминает князь андрей накануне бородинского сражения.  война 1812 года в изображении толстого носит совершенно другой характер. над россией нависла смертельная опасность, и в действие вступили те силы, которые автор и кутузов называют “народным чувством”, “скрытой теплотой патриотизма”.  кутузов накануне бородинского сражения, объезжая позиции, увидел ополченцев, надевших белые рубахи: они были готовы к смерти за родину. “чудесный, бесподобный народ”, — с волнением и слезами произнес кутузов. в уста народного полководца вложил толстой слова, которые выражают его мысли.  толстой подчеркивает, что в 1812 году россию спасли не отдельные личности, а усилия всего народа в целом. по его мнению, в бородинском сражении была одержана нравственная победа. толстой пишет, что не только наполеон, но и все солдаты и офицеры французской армии испытывали одинаковое чувство ужаса перед тем врагом, который, потеряв половину войска, стоял в конце сражения так же, как и в начале его. французы были морально сломлены: оказывается, можно убить, но не победить. адъютант докладывает наполеону со скрытым страхом о том, что французская артиллерия бьет в упор, а продолжают стоять.  из чего же складывалась эта непоколебимая сила ? из совместных действий армии и всего народа, из мудрости кутузова, чья тактика — “терпение и время”, чья ставка прежде всего на дух в войсках.  эта сила складывалась из героизма солдат и лучших офицеров армии. вспомните, как ведут себя солдаты полка князя андрея, поставленные в резерв на пристрелянном поле. их положение трагично: под непреходящим ужасом смерти они стоят более восьми часов без еды, без дела, теряя людей. но князю андрею “делать и приказывать было нечего. все делалось само собою. убитых оттаскивали за фронт, раненых относили, ряды смыкались. если отбегали солдаты, то они тотчас же поспешно возвращались”. вот пример того, как выполнение долга перерастает в подвиг.  эта сила складывалась из патриотизма не на словах, а на деле лучших людей из дворянства, таких, как князь андрей. он отказался служить в штабе, а взял полк и во время сражения получил смертельную рану. и пьер безухов, сугубо штатский человек, едет в можайск, а затем и на поле сражения. он понял смысл фразы, которую услышал от старого солдата: “всем народом навалиться один конец сделать. одно слово — москва”. глазами пьера дана картина сражения, героизм артиллеристов на батарее раевского.  эта непобедимая сила складывалась из героизма и патриотизма москвичей, которые родной город, как ни жалко им оставлять на погибель свое имущество. вспомним, как ростовы покидали москву, стараясь увезти на подводах самое ценное из дома: ковры, фарфор, одежду. а потом наташа и старый граф решают отдать подводы раненым и все добро сгружают и оставляют на разграбление врагу. в то же время ничтожный берг просит одну подводу, чтобы вывезти из москвы прекрасный шкаф, который он купил даже во время патриотического подъема никогда не обходится без бергов.  непобедимая сила складывалась из действий партизанских отрядов. один из них подробно описан толстым. это отряд денисова, где самый нужный человек — тихон щербатый, народный мститель. партизанские отряды уничтожали наполеоновскую армию по частям. на страницах iv тома возникает образ “дубины народной войны”, которая поднялась всей грозной и величественной силой и гвоздила французов, пока не кончилось их нашествие, пока в душе народа чувство оскорбления и мести не сменилось чувством презрения и жалости к поверженному врагу.  толстому ненавистна война, и он рисует не только картины сражений, но и страдание всех людей на войне, будь то враги или нет. отходчивое сердце подсказало, что можно обмороженных, грязных, голодных французов, взятых в плен. это же чувство и в душе старого кутузова. обращаясь к солдатам преображенского полка, он говорит, что пока французы были сильны, мы их били, а теперь и можно, ведь тоже люди.  у толстого патриотизм неотделим от гуманизма, и это естественно: простым людям война всегда была не нужна. 

кутузова мы видим глазами толстого и уже не можем видеть иначе.

наполеон двоится в наших глазах: невозможно забыть коротенького человека с толстыми ногами, пахнущего одеколоном, — таким предстает наполеон в начале третьего тома «войны и мира». но невозможно забыть и другого наполеона: пушкинского, лермонтовского — могучего, трагически величественного.

по теории толстого, наполеон был бессилен в войне: он «был подобен ребенку, который, держась за тесемочки, привязанные внутри кареты, воображает, что он правит».

толстой был необъективен в отношении наполеона: этот гениальный человек многое определил в европы и всего мира, и в войне с россией он не был бессилен, а оказался слабее своего противника — «сильнейшего духом», как сказал сам же толстой.

“Колись на острові жив відомий митець…” – так розпочинається давньогрецький міф про Пігмаліона – легендарного царя Кіпру, який страшенно не любив жінок, але надзвичайно захоплювався різьбярством. Одного разу він вирізьбив з мармуру жінку дивовижної вроди і назвав її Галатеєю. Вона була настільки чарівна, що Пігмаліон до нестями закохався у свій витвір і протягом двох ночей благав богиню кохання Афродіту оживити мармурову красуню. Зворушена такою любов’ю, богиня виконала прохання царя. Галатея ожила, стала дружиною Пігмаліона

і навіть народила йому дочку.

Як відомо, за основу своєї блискучої комедії “Пігмаліон” Бернард Шоу обрав сюжет саме цього міфу. Однак драматург, який завжди у своїй творчості тяжів до парадоксів, вирішив подати міф по-новому: що несподіваніше, то краще.

Дію в комедії драматург переніс до сучасної йому Англії, скульптор перетворився на ітрофесора-лінгвіста, а роль Галатеї виконує звичайна квітникарка Еліза Дуліттл. Навіть конфлікт п’єси Шоу вирішив подати у вигляді такої собі гри.

Відомий професор фонетики Хіггінс уклав із полковником Пікерінгом, теж мовознавцем, парі, обіцяючи за декілька місяців

перетворити неосвічену Елізу Дуліттл на світську леді. Спочатку експеримент вдається лише частково. Елізі влаштовують “генеральну репетицію” на прийомі у матері Хіггінса, але дівчину забули навчити найголовнішого – навичок світської розмови. Заговоривши про погоду, Еліза спочатку збивається на манеру диктора, а потім на звичному їй жаргоні починає розповідати історії зі свого життя. Утім, присутні вважають її манеру “новим стилем”. При цьому іронічний Шоу не забуває зауважити, що професор Хіггінс представляє Елізу як угорську герцогиню. Саме так драматург доводить, наскільки фальшивим є суспільство, у якому первинним є соціальний статус, а не людський розум і здібності. Шоу – майстер парадоксів, і він ще не раз доведе це у творі.

Еліза доволі швидко опановує літературну мову. Старанна й вимоглива до себе, вона намагається отримати якомога більше знань, вивчає манери пристойної поведінки. “Такого чудового експерименту мені ще ніколи не вдавалося поставити”, – каже Хіггінс Пікерінгу, зовсім не зважаючи на те, що й матеріал, з якого він ліпив “своє створіння”, був найвищого гатунку і якби не Еліза – ця талановита, здібна від природи дівчина, то навряд чи Хіггінсу вдалося б виграти парі. Експеримент закінчується, і Хіггінс з подивом виявляє, що перед ним уже не квітникарка, а прекрасна освічена жінка. Легкий подих кохання кружляє над Елізою та Хіггінсом. Професор фонетики звертається до Елізи: “Залиште мені вашу душу”. Однак фінал “Пігмаліона” так само несподіваний, як і вся ця історія. Читач чекає на весілля. І Шоу влаштовує його: всі герої п’єси наприкінці їдуть на вінчання. Але “майстер парадоксу” і тут не забуває про гру: йдеться про весілля не Елізи з Хіггінсом, а батька Елізи та її мачухи. Що буде далі з головними героями, автор залишає вирішувати самому читачеві, хоча в “Післямові” й запевняє, що Еліза вийшла заміж за Фредді. “Все-таки Галатея не зовсім подобається Пігмаліону: надто вже богоподібну роль він відіграє в її житті, а це не надто й приємно”, – закінчує свою драму Бернард Шоу.

На мою думку, драматург у п’єсі відтворює “зворотний” міф. На відміну від античного Пігмаліона, який сам створив прекрасну Галатею, герой Шоу тільки шліфує особистість, яка поступово змінює не тільки себе, але й свого творця. Для аристократа містера Хіггінса. Еліза так і залишиться хоча й здібною і талановитою, але – квітникаркою, людиною з іншого соціального стану. Отже, новий Пігмаліон, на відміну від міфологічного, так і не змінився: “голуба кров”, точніше її відсутність, виявилася сильнішою за кохання.

Якщо ж говорити про те, що кожна людина від природи є талановитою, то й тут драматург спирається на міф. Пігмаліон у міфі бере природний необроблений матеріал (грудку бруду) і створює з нього досконалу красу. Так само Хіггінс “підбирає” на вулиці Елізу Дуліттл і “виліплює” з неї дівчину з гарною вимовою і вишуканими манерами. Але що далі? Квітникарка ніколи не зможе стати “угорською герцогинею”. І тут постає ще одна проблема – відповідальності творців за долю тих, кого вони “створили”. Адже Хіггінс вважає, що, коли закінчиться експеримент, він так само легко може “викинути Елізу в канаву”. Його цікавить лише процес, результат наукової роботи. І аж ніяк не обходять почуття дівчини, яка значно переросла свого творця. “Я людина, а не сміття у вас під ногами”, – говорить Хіггінсу Еліза, яка відчула себе особистістю.

Для Шоу найбільшим парадоксом, за його словами,  було “наше життя”. І в п’єсі “Пігмаліон” драматург це довів повною мірою.