Внутрішньополітичне становище польші у міжвоєнний період.

Особливо важким було політичне і соціально – економічне становище українських земель, які  опинились в 20-х–30-х роках  у складі польщі, румунії, чехословаччини (приблизно7 млн. українців).     найбільша кількість українців (5 млн. осіб) проживала на території загарбаній польщею: східна галичина, західна волинь, полісся, холмщина та підляшшя. польський уряд обіцяв країнам антанти, що забезпечить права національних меншин, надасть галичині автономію, проте зразу ж забув про свої обіцянки. більше того, уже в 1924 p. прийняв закон, яким забороняв користуватися українською мовою в урядових установах і органах самоврядування. більшість українських шкіл було переведено на двомовне навчання (фактично польськомовне). в львівському університеті було закрито українські кафедри, кількість українців у ньому становила не більше 5–10 %.     відбувалася колонізація українських земель польськими осадниками (переселенці з польщі, насамперед колишні військові, яким уряд роздавав кращі землі). за законом від 17 грудня 1920 р. вони могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га землі. лише протягом 1921-1922 р. осадникам було роздано під колонізацію, зокрема: на волині – 112 тис. га, на поліссі – 113 тис. га, у східній галичині – майже 200 тис. га. до 1938 p. їх прибуло в села 200 тис., крім того у міста – 100 тисяч. вони займали посади дрібних чиновників, поліцаїв, поштових і залізничних працівників тощо.     необхідно врахувати і те, що в економічному відношенні західноукраїнські землі були аграрними колоніями польщі, які постачали сировину і дешева робочу силу.        польські владні структури посилили гоніння на православну церкву, яка на волині, поліссі і холмщині була основною опорою української національної самобутності. 190 православних храмів було зруйновано, понад 150 – передано католикам і уніатам. із 380 православних церков, що були на волині до 1914 р., залишилось лише 51.     у пошуках кращої долі тисячі українців емігрували за кордон. інші – ставали на шлях боротьби проти польських порядків за своє соціальне і національне визволення. точкою відліку такої боротьби можна вважати 20-тисячний мітинг на початку 20-х років у львові біля собору св. юра, на якому усі присутні проголосили  клятву, зачитану визначним діячем галицького національно-визвольного руху ю. романчуком: „ми, український народ, клянемося, що ніколи не погодимося на панування польщі над нами й кожну нагоду використаємо, щоб ненависне нам ярмо неволі зі себе скинути та залучитися з цілим великим українським народом в одній, незалежній, соборній державі”.     певний опір колонізаторській політиці  властей    чинили  кооперативні    організації,    культурно-просвітницькі товариства  „просвіта”,  „рідна  школа”,  молодіжні об’єднання „сокіл”, „пласт” та інші організації і політичні партії.     найчисельнішим  і найвпливовішим серед них було національно-демократичне об’єднання (ундо) під проводом д. левицького, в. мудрого, с. барана та ін. провідними ідеями ундо були: право на національне самовизначення, соціальна справедливість і демократія, проведення аграрних реформ.     ліве крило в боротьбі трудящих краю представляла комуністична партія західної україни (кпзу), яка діяла в підпіллі, спираючись на легальну організацію – робітничо-селянське соціалістичне об’єднання (сельроб). у 1934 р. в її рядах нараховувалось понад 4 тис. осіб.     заради історичної справедливості необхідно відзначити, що опозиційний рух української громади в польщі негласно підтримувався з срср, перш за все шляхом фінансового „підгодовування” місцевих організацій. як відзначає член-кореспондент  нан україни володимир литвин („голос україни, 2002, 9 листопада0: „уряд радянської україни щорічно витрачав на це з санкцій москви сотні тисяч золотих рублів. найбільшими споживачами таємного кошторису були львів і варшава. фінансувалися різноманітні культурно-просвітницькі і економічні організації – сель роб, ундп, приватні українські школи, кооперативні спілки та видавництва, журнали „культура”, „праця”, „нові шляхи”, газети „рада”, „сіла”, „світло”, національний етнографічний музей у львові, наукове товариство ім.. т. шевченка.     у 30-х роках зростає вплив націоналістичних угрупувань, зокрема такого ідейно-політичного руху, як організація українських націоналістів (оун), яка була утворена в 1929 р. у відні (очолив є.коновалець). вона дотримувалася військових засад керівництва – конспіративних методів і суворої дисципліни, здійснювала акти саботажу (підпали маєтків поміщиків і садиб осадників, руйнування телеграфної і телефоннох мережі, диверсії на залізницях і т. експропріації банків, майна державних установ, а також проводила кампанії політичного терору проти представників польської держави і тих українців, які не погоджувались з політикою оун.    

Улус Джучи - Большая степная часть от Иртыша до Волги, северная часть Семиречье, весь Восточный Дешт-и-Кыпчак до Нижнего Поволжья. 4 тыс. человек.

Улус Чагатая - Южный и Юго-Восточный Казахстан, Восточный Туркестан и Мавераннахр. 4 тыс. человек.

Улус Угэдэя - Северовосточная часть Семиречья, Западная Монголия, районы верхнего Иртыша и Тарбагатая. 4 тыс. человек.

Улус Тулуя - Собственно монгольские земли. 101 тыс. человек.