Почему литовский князь ольгерд вступил союзником тверского князя в его барьбе с московским княжеством? чем закончилась московско литовская война?

ольгерд гедиминыч вторым браком был женат на тверской княжне ульяне, дочери князя александра михалыча, убиенного в орде совместно со старшим сыном феодором.

стал быть по-родственному и встрял в распрю между москвой и тверью, предварительно усилившись в смоленске, пскове и иных пределах.

"войною" походы ольгерда в московские пределы назвать сложно. а вот "походы" - вполне определенно можно.

однако: спервооначалу литве относительно "везло" и к самой москве подступала, и ряд московских городов взяла и отдала под тверскую руку. но впоследствии, когда "серия походов" подошла к логическому своему концу - в 1372 году - всё закончилось любутским мирным договором, по которому тверь отдавала москве все "что было повзято", а ольгерд отпускал тверские дела из-под своей руки .шшхш

У XV ст. в Україні в царині освіти ще зберігалися давні традиції. Початкові школи існували при великих церквах і монастирях у містах, а також у деяких садибах магнатів. Вчителями в основному були дяки, які навчали читати, писати та церковного співу.

Вихідці з України навчалися в багатьох європейських університетах, зокрема в Болонському, Краківському та Празькому. У Сорбонні імена студентів-українців, а також бакалаврів і магістрів зустрічаються вже у другій половині XIV ст., а в середині XV ст. Сорбонна мала кількох докторів-українців. Ті, хто здобув освіту за кордоном, повернувшись в Україну, поширювали тут передові ідеї гуманізму, зокрема вчення Яна Гуса. Дехто залишався працювати на чужині.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. у Європі знали про наукову роботу Юрія Дрогобича (Котермака) у Болонському університеті, Павла Русина - в Краківському. У 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. Він написав низку наукових праць з філософії, медицини, астрономії.

Кінець XIV ст. позначений змінами, що відбуваються й у народній творчості. Обрядова поезія істотно звільняється від культових елементів. Український народ створює прислів'я, приказки, казки, легенди. Починаючи з XV ст. зароджується епічна поезія - українські пісні й думи. Виконували їх народні співці - кобзарі. В основному ці твори відбивали історичну тематику, прославляли героїв. Найвідомішою є "Дума про козака Голоту".

В Україні й далі розвивається літописання. Цікаві історичні відомості містилися в "Короткому Київському літописі", датованому ХІV - ХV ст., а також у так званих литовських літописах. Поширення дістали й церковно-літературні твори: послання, житія святих. Особливо багато таких описів з'явилося в Києво-Печерській лаврі.

Поряд із церковною розвивалася й світська література, зокрема збірник "Ізмарагд" на морально-побутові теми, збірник повістей "Александрія" про Олександра Македонського, повісті про Троянську війну.

З'являються нові елементи в архітектурі. Будуються муровані замки з вежами, ровами, мостами (у Луцьку, Кременці, Хотині). Під впливом західної архітектури почали споруджувати безбанні храми. Було збудовано багато монастирів: Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Троїцький. Головними замовниками стають шляхта, міські та сільські громади, чиї естетичні вподобання впливали на архітектуру.

До найкращих зразків живопису цього періоду належать сюжети-композиції "Різдво Христове" і "Успіння Богородиці" у Кирилівській церкві в Києві (XIV ст.), малювання Онуфріївської церкви в селі Лаврове (XII ст.) і Вірменського собору у Львові (ХІV - ХV ст.). Дістали поширення ікони, намальовані на дошках. Серед іконописців вирізняється Петро Ратенський, який намалював ікону "Богородиця" у Володимиро-Волинському соборі й Петрівську ікону в Успенському соборі в Москві.

Подальшого розвитку набули також хоровий спів, танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок), музичний і танцювальний фольклор, гра на бандурі.

У цей період тривають формування й розвиток української народності. Питання про створення української народності складне й досі остаточно в історичній науці не вирішене.

Найпоширеніші три концепції: за першою частина російських істориків, виправдовуючи політику русифікації, яку здійснював царат, доводили, що впродовж усієї історії існувала і розвивалася лише одна великоруська народність, а української і білоруської народностей не було й немає, що вони є "відгалуженнями російського народу". Тим самим заперечувалося право цих народів на вільний національний розвиток.

Згідно з концепціями М. Карамзіна (1766-1826), В. Ключевського (1841-1911), М. Погодіна (1800-1875), Київська держава була результатом витвору великоруської народності. Російський письменник О. Солженіцин, претендуючи на роль знавця історії, у брошурі "Як нам облаштувати Росію?" пише: "Це все фальшива вигадка, що мало не з IX століття існував український народ з особливою неросійською мовою".

Друга концепція найповніше викладена у працях М. Грушевського (1866-1934). Він вважав, що не існує "загальноруської" історії, так само як не може бути й "загальноруської" народності, а може бути тільки історія "руських народностей".

Порогом історичних часів для українського народу М. Грушевський вважав IV ст. н. є. Він категорично відкидав претензії Московської Русі на частину давньоруської спадщини, правонаступником якої є виключно "українсько-руська" народність, бо саме вона створила Київську державу.