Почему сталин решил открыть второй фронт на севере франции

Второй фронт. где и когда? oboznik.ru - второй фронт. где и когда? проблема второго фронта возникла сразу же после нападения гитлеровской германии на советский союз. в послании британскому премьер-министру у. черчиллю от 18 июля 1941 г. и.в. сталин писал: «военное положение советского союза, равно как и великобритании, было бы значительно улучшено, если бы был создан фронт против гитлера на западе (северная франция) и на севере (арктика)». однако сша и , объявившие 22—24 июня 1941 г. о своей готовности оказывать советскому союзу, не торопились принимать практические меры в этом направлении. в ответном послании сталину от 21 июля 1941 г. черчилль заявил, что «начальники штабов не видят возможности что-либо сделать в таких размерах, чтобы это могло принести вам хотя бы самую малую пользу». такой ответ объясняется тем, что летом 1941 г. влиятельные круги , взгляды которых разделял и черчилль, и высшие военачальники, полагали, что разгром войсками вермахта — дело нескольких недель. они считали, что германо-советская война лишь на время отвлекла силы германии от ее главного противника — . поэтому расчет строился на том, чтобы по возможности дольше «удержать россию в войне», всячески поддерживая ее морально, но не связывая себя какими-либо военными обязательствами и материальной , так как все равно вся посланная ей военная техника попадет к немцам и только усилит их. в то же время, по мысли британских стратегов, должна была использовать время войны рейха с для укрепления своего положения на ближнем востоке и подготовки к будущим боям против вторжения немцев на британские острова. еще в 1940 г., когда британские войска покинули европейский континент, черчилль был полон энтузиазма продолжить действия во франции. «чрезвычайно важно, — писал он в июне 1940 г., — приковать как можно больше войск к линии побережья захваченных ими стран, и мы должны приступить к организации специальных войск для совершения рейдов на эти берега, где население относится к нам дружески…» и далее: «необходимо подготовить ряд операций, проводимых специально обученными войсками типа охотников, способных создать атмосферу террора вдоль этого побережья… но позднее… мы могли бы нанести внезапный удар по кале или булони… и удерживать этот район… войне пассивного сопротивления, которую мы так хорошо ведем, должен быть положен конец». тогда, в 40-м году, эти замыслы так и не были осуществлены. теперь же, когда вермахт главными своими силами действовал против , черчилль вновь воспрянул духом: «сейчас, — писал он в первые дни вторжения германских армий в нашу страну, — когда враг занят в россии, самое время «ковать железо, пока горячо»…» но вскоре эта идея перестала его волновать. главным стратегическим направлением для продолжал оставаться ближний восток[6]. там, на узкой прибрежной полосе в приграничных районах между египтом, где находились войска, и ливией, откуда наступали итальянские дивизии, с июня 1940 г. велись боевые действия. с начала 1941 г. к итальянским войскам присоединилось несколько германских соединений. командовал итало-германской группировкой генерал роммель, герой французской кампании вермахта. нападение третьего рейха на могло изменить обстановку и на ближнем и среднем востоке в пользу . на это, по крайней мере, надеялись в лондоне. в сша вступление в войну было воспринято несколько по-другому. скептически относясь к средневосточной стратегии черчилля, окружение рузвельта — дж. маршалл, г. гопкинс и другие — считало нравственно необходимым оказать за счет американских ресурсов. но у правительства сша в первые недели войны не было уверенности, что выдержит натиск гитлеровской германии. оптимистичнее были настроены только военные. посол в вашингтоне сообщал в лондон: «американские высшие военные руководители полагают, что, хотя поражение нельзя исключить, ситуация на данную минуту и в ближайшем будущем представляется неплохой, и держатся просто замечательно». поэтому в начале июля 1941 г. начальнику штаба армии сша дж. маршаллу удалось убедить рузвельта, что средневосточная стратегия черчилля недостаточно эффективна в войне с германией и италией. и когда руководство сша получило из перечень военных материалов, необходимых для советского союза, рузвельт принял решение перераспределить поставки вооружения и оборудования, с тем чтобы часть из них была направлена в . черчилль, узнав о позиции американского президента и учитывая участившиеся сообщения посла в москве с. криппса и намеки посла в лондоне и.

Політичне становище українських земель

Населення Східної України в кінці XVIII ст. становило 7,5 млн чол., а близько 1860 р. — 13,5 млн. На Західній Україні мешкало відповідно 2,5 млн і 5 млн чол.

Російський уряд для управління створив на її території 9 губерній, об’єднаних у 3 генерал-губернаторства. На території Слобожанщини і Лівобережжя було засновано Слобідсько-Українську, яку у 1835 р. перейменували у Харківську, Чернігівську та Полтавську губернії, що склали Малоросійське генерал-губернаторство. На Правобережній Україні та Волині царський уряд утворив Київську, Подільську та Волинську губернії, об’єднані в Київське генерал-губернаторство. Відібрані у Війська Запорізького землі Північного Причорномор’я та Приазов’я поділили на три губернії — Херсонську, Катеринославську і Таврійську, приєднавши до них у 1812 р. Бессарабську область, і все це адміністративне утворення назвали Новоросійсько-Бессарабське генерал -губернаторство .

Губернатори, проголошені спеціальним царським указом «хазяями» губерній, отримали право безмежного контролю над діяльністю всіх установ та підприємств, розташованих на ввіреній їм території.

Найчастіше на посади губернаторів призначали не цивільних, а військових осіб, як правило, генералів, яким у такому разі підпорядковувалися не тільки місцева адміністрація та поліція, а й розквартировані в губернії військові частини.

Губернії складалися з повітів, де влада належала земському суду на чолі з капітаном-справником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом. У свою чергу, повіти мали поділи на стани, очолювані поліцейськими приставами, які, спираючись на підлеглих їм сільських соцьких і десяцьких, тримали населення міст і сіл у покорі самодержавній владі царя та його органів на місцях.

Такий територіальний поділ необхідний був для виконання завдань податкової та каральної політики держави. Кожна губернія, щоб «порядочно могла быть управляема», повинна була мати від 300 до 400 тис. ревізьких душ. Ураховувалася також і відстань кожної місцевості від губернського або повітового адміністративного центру.

Ще згідно із законодавчим актом «Учреждению о губерниях» 1775 р. всі ланцюги місцевого управління повинні були закріплюватися генерал-губернатором, який очолював декілька губерній. Ці посадові особи наділялися надзвичайними повноваженнями, поєднуючи владу цивільну і військову, та були відповідальними тільки перед імператором.

Зміцнювати устої російського самодержавства в Україні повинні були численні збройні сили, що утримувалися за рахунок місцевого населення. Слід відзначити, що розквартировані в Україні «москалі» виконували ще одне важливе завдання царату: шляхом змішаних шлюбів вони повинні були сприяти асиміляції українців. Та чи не найбільшим лихом для українського селянства стали «військові поселення», які після наполеонівських воєн у період політичної реакції в країні впроваджував з царської згоди жорстокий, малоосвічений генерал Аракчеєв.

У першій половині XIX ст. російський уряд двічі давав обіцянку відродити козацькі полки в Україні. Проте він, як завжди, не дотримався свого слова. Граючи на національних та патріотичних почуттях українців, царизм удало використовував у критичні для держави часи матеріальні і людські ресурси, а потім залишав козаків напризволяще. У 1812 р. для боротьби з армією Наполеона малоросійському генерал- губернаторові князеві Лобанову-Ростовському було доручено сформувати кілька полків з українських козаків, які по війні повинні були залишити як постійне козацьке військо. Козаки з радістю зустріли цю звістку і власним коштом виставили 15 кінних полків по 1220 чол. у кожному. Проте уряд навіть не допустив ці формування до участі у військових діях, протримав їх на службі до 1816 p., а потім демобілізував, перевівши козаків до селянського стану. На Правобережжі було створено 4 козацькі полки, які згодом перетворили на регулярні — уланські.

У 20-ті роки XIX ст. було зібрано 25 тис. українських козаків і переселено на Кубань, де їх зарахували до Чорноморського війська.