План до твору: дорога що нікути не вела

За селом розходилися три дороги: перша простягалася до моря, друга - до міста, а третя вела в безвихідь. мартіно цікавився, куди та третя все-таки веде; він розпитував, але всі відповідали одне й те саме: - ота дорога? та дорога нікуди не веде. - а як далеко вона пролягає? - нікуди вона не пролягає. - то чого ж її проклали? - ніхто її не прокладав, вона була завжди. - і ніхто ніколи по ній не ходив? - ну й упертий же ти вдався. ми ж тобі кажемо, що там нічогісінько немає. - звідкіля ви знаєте? ви ж самі там ніколи не були. мартіно так настирливо допитувався, що люди прозвали його впертим. він на це зовсім не ображався, а все думав про дорогу, що нікуди не веде. скоро він підріс: сам уже вулицю переходив, не те що раніше, коли дідусь його за руку переводив. одного ранку пішов він з дому та й подався у далекі мандри, щоб з'ясувати, куди веде таємнича дорога, покрита густим бур'яном і вся у вибоїнах. добре, що дощу не було, а то б під ногами лежали самі калюжі. обабіч неї височів живопліт, а потім ліс почався. віття дерев тісно перепліталося вгорі й утворювало темну прохолодну галерею, в яку проникали лише поодинокі промінці сонця й освічували її, мов ліхтарі. мартіно все йде та йде, а галереї нема кінця-краю. вже в нього ноги болять і здається, що було б краще вернутися назад. та раптом мартіно вгледів собаку. «де собака, там і хата,- заміркував мартіно,- або принаймні людина». метляючи хвостом, собака побіг йому назустріч, лизнув руку та й подріботів назад дорогою, щомиті озираючись, щоб упевнитися, чи йде мартіно назирці. - іду, іду,- мовив зацікавлений мартіно. нарешті ліс порідшав, угорі прозирнуло небо, а дорога вперлася в залізну хвіртку. крізь грати мартіно побачив великий замок. усі двері й вікна в ньому були навстіж відчинені, з усіх димарів бухав дим, а на і стояла гарна-прегарна синьйора. вона привітно махала рукою й гукала. - заходь, заходь, мартіно впертий! - отже, я дійшов до кінця дороги,- зрадів мартіно.- якби не ви, синьйоро, я б і гадки про це не мав. мартіно відчинив хвіртку, перейшов через парк і, опинившись у замковому залі, вклонився чарівній синьйорі, що саме простувала вниз . вона була препишно вбрана,- куди тій феї чи принцесі,- й привітно всміхалася: - отже, ти не повірив на слово? чому не повірив, що дорога ця нікуди не веде? - бо це нісенітниця. хоч як багато на світі доріг, та цікавих місць куди більше. - авжеж, була б тільки охота мандрувати. а зараз я тобі покажу замок. було в тому замку безліч залів, заповнених ущерть розмаїтими скарбами, чисто як у тих казкових палацах, де сплять зачаровані красуні й де морські страховища    зберігають свої багатства. були тут діаманти, коштовне каміння, золото, срібло. і в кожному залі синьйора казала: - бери, що тобі до вподоби. я позичу тобі воза й коней. самі розумієте, що мартіно не треба було припрошувати. вертався він додому з повним візком. на передку сидів дресирований собака, що вмів правити кіньми і гавкав, коли вони дрімали або збивалися з дороги. у селі хлопця вважали мертвим, а тому зустріли з великим подивом. собака розвантажив на майдані всі скарби, мельнув двічі хвостом на прощання і, сівши на передок, зник у хмарі куряви. мартіно пообдаровував усіх - і друзів і ворогів - коштовними подарунками. безліч разів він розповідав про свої пригоди і завжди, як тільки кінчалася розповідь, хтось із слухачів кидався додому по візок і коня та пускався в дорогу, що нікуди не вела. однак іще того вечора поверталися вони один по одному похнюплені: дорога для них обривалася в лісовій гущавині, далі її заступала щільна стіна дерев і тернисті хащі. і не було видно ані хвіртки, ані замку, ані вродливої синьйори. отож, як бачите, часом буває, що скарби дістаються лише тому, хто перший нову дорогу торує. а мартіно впертий був першим.

Над волею в країні ,бо за цеж його ще й саділі у вязницю