Какие правители были при пелопонесской войне?

Пелопонесская война – война между объединением греческих полисов под эгидой афин и пелопоннесским союзом во главе со спартой за верховенство среди греческих государств. пелопоннесская война может быть разделена на три основных периода: 1. война или десятилетняя война (431-421 гг.) : период напряжённой борьбы за союзников, территории. была спровоцирована спартанскими требованиями, предъявленными афинам, которые включали в себя высылку из города перикла. продолжалась десять лет до заключения никиева мира. 2. перемирие (420-413 гг.) : восемь лет союзники спарты и афин продолжают бороться друг с другом, но война между главными полисами не ведётся. заканчивается афинской экспедицией в сицилию. 3. декелейская война (413-404 гг.) : после поражения афинян в сицилии, спартанцы решаются перейти к войне на море и одерживают окончательную победу. ей предшествовали конфликты афинян со спартанскими союзниками коринфом и мегарой. когда афинский правитель перикл объявил мегаре торговую войну, возглавляемый спартой пелопоннесский союз потребовал отменить торговую блокаду, объявленную мегаре афинским морским союзом. афины отказались, и началась война. спарта полагалась на свое превосходство на суше: ее гоплиты были наиболее многочисленными и профессионально подготовленными. афины же безраздельно господствовали на море, имея флот в 300 триер. перикл надеялся блокадой вынудить пелопоннесский союз капитулировать. афиняне рассчитывали, что мощные укрепления города позволят отразить нападение вторгшейся в аттику спартанской армии. причины и начало войны == афины и спарта являлись двумя центрами, около которых образовались два самых крупных политических объединения греции-афинская держава и пелопоннесский союз. соперничество между ними увеличивалось с каждым днём и, наконец, во второй половине v в. вылилось в панэллинскую междоусобную войну, известную в под именем пелопонесской войны (431-404 гг.) . по мнению фукидида, нашего главного источника во всех вопросах, связанных с пелопонесской войной, истинная причина войны состояла в том, что своим богатством и влиянием афиняне стали внушать опасения спартанцам, и это вынудило их начать .войну. в объяснениях своих фукидид исходил из той политической ситуации, которая сложилась после греко-персидских войн. война между афинами и пелопоннесским союзом подготовлялась давно и была следствием ряда причин как , так и политических. центральным вопросом со времени персидских войн был вопрос западного рынка. сущность его заключалась в следующем. до персидских войн главным рынком сырья и сбыта продуктов греческих ремёсел служил восток. на посреднической торговле с востоком главным образом и базировалась сила малоазийских городов. со времени же разгрома персов восточный рынок оторвался от греции, и грекам пришлось искать новые рынки. помимо восточных рынков, у греков имелись рынки на севере – в македонии и во фракии – и затем на западе – в сицилии и италии. в v в. западный рынок был главнейшим рынком средиземноморья. на него было направлено всё внимание не только афин, но также коринфа, мегар и других торгово-ремесленных полисов греции. особенно резко сталкивались интересы афин с интересами коринфа и мегар на коринфском перешейке. торговые успехи афин на западе всё более расширялись и углублялись, угрожая их торгово-ремесленным конкурентам. всё говорило за то, что в ближайшем будущем итало-сицилийский экспорт (зерно, скот, металл) пойдёт исключительно через пирей, а это грозило ущербом прямым конкурентам афин – коринфу и мегарам. первостепенное значение для обеих сторон имело обладание гаванями острова керкиры, расположенного на пути между грецией и италией.

Перикл, клеон, никий, акливиад (афины) ll, брасид, лисандр (спарта)

Культура ХХ ст. – одне з найскладніших явищ в історії світової культури. Це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій. Відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва

Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного “я”, втрати індивідуальності.

У ХХ ст. виразно виявилися дві тенденції. З одного боку, помітною є криза духовності, яка характеризується передусім відчуженням мас від культурних надбань нації та людства, витісненням духовних цінностей на периферію людської свідомості, пануванням стереотипів масової псевдокультури. З іншого боку, посилюється протилежний процес, пов’язаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона культури, зробити своє буття дійсно духовним. В океані пароксизмів безкультур’я нашого століття - кровопролитних світових та регіональних війн, ядерної загрози, національно-етнічних та релігійних конфліктів, політичного тоталітаризму, руйнування та знищення природи, зростаючої егоїзації індивідів - багато хто починає сприймати культуру як землю обітовану, як панацею, єдину рятівну силу, спроможну розв’язати проблеми сучасного людства.

Культура XX ст. про йшла три етапи розвитку:

Для початку ХХ ст. (1900-1920 р.р.) характерна гостра боротьба всіх форм антиреалістичного мистецтва за право на існування. Саме в цей період склались основні модерністські течії, які пізніше виступали лише в різних модифікованих варіантах.

Час між двома світовими війнами (1921-1939 рр.) характеризується посиленням боротьби між реакційною культурою і реалістичною, демократичною. Цей період дав світовій культурі видатних письменників і майстрів образотворчого мистецтва. В духовному житті більшості індустріальних країн широко йшов процес дальшої демократизації. В той же час в тоталітарних державах панував догматизм, страх, конформізм, войовнича ідеологізація, чинились репресії проти діячів науки і культури, знищувались пам'ятки культури, твори видатних письменників.

На розвиток культури періоду після другої світової війни (1946 - до нинішнього часу) значний вплив справили новітні досягнення НТР і технологічна революція засобів масової інформації. Виникає індустрія "масової культури", різні течії неомодернізму. На відміну від сучасного західного суспільства в країнах з тоталітарним режимом до кінця 80-х років гався культурний регрес, у художній творчості панувало всезаборонство. Після повалення там комуністичних режимів почалось культурне відродження, народам повертаються імена і твори видатних діячів культури, заборонених за часів тоталітаризму. Значно ширше стали проявлятись тенденції інтернаціоналізації культури, підвищується значення міжнародного культурного і наукового обміну. Величезну роль відіграє Організація об’єднаних націй (ООН), основними завданнями якої є підтримання і зміцнення міжнародного миру та безпеки і розвиток співробітництва поміж державами. Спеціалізованою установою ООН є Організація об’єднаних націй з питань освіти, науки й культури (ЮНЕСКО).

Однією з характерних рис культурного життя XX ст. є виникнення та поширення модернізму. Він виникає як своєрідна світоглядна та художньо-естетична реакція на поглиблення/духовної кризи суспільства. При цьому модернізм заперечує можливості попередньої культури протистояти руйнівним силам. Звідси різкий, а іноді й войовничий антитрадиціоналізм модернізму, що іноді набуває бунтівних та екстравагантних форм виявлення у вигляді авангардизму.

Модернізм (від фр. - новітній, сучасний) - загальне позначення напрямів мистецтва та літератури кінця XIX-XX ст. (кубізм, футуризм, експресіонізм, сюрреалізм тощо), які характеризуються розривом з традиціями реалізму.

Причини виникнення модернізму:

Як реакція на суспільні проблеми. На рубежі ХІХ-ХХ ст. особливо після першої світової війни загострилась духовна криза. Свій внесок в руйнування духовних засад культури внесли й революції. Почалася інтенсивна атеїзація свідомості значної частини людства. Утворився духовний вакуум, який потребував свого заповнення.

Причина криється у суто художніх субстанціях. Реалізм дещо “приївся” читачеві. От письменники-модерністи і шукали нових, не набридлих публіці змісту і форм художніх творів.

Особистісні. Згадаймо літературних велетнів-реалістів XIX ст.:Cтендаль, Бальзак, Діккенс, Флобер, Золя, Достоєвський, Толстой. Досить тяжко не вийшовши за межі реалізму створити щось “конкурентноспроможне”, водночас з ними чи після них. Молоді літератори стали торувати свої, нові "модерні" шляхи в літературі.

Объяснение: