Нужен рассказ о казаке чубе и его дочке оксане ; и о кузнице вакуме и его матери салохе "ночь перед рождеством"

Впоследнюю ночь перед рождеством ведьма солоха по древнему обычаю начинает творить колядку. но тут появляется ее приятель – черт. он страшно зол на ее сына вакулу за то, что тот «намедни на смех намалевал в притворе, будто черта поленьями и прутьями гоняют». решив насолить ему, черт подговаривает солоху украсть месяц и поднять метель. тогда настанет темень, чуб останется на печке дома, и вакула не сможет навестить его дочку, красавицу оксану. солоха согласна. чуб ей милее всех диканьских казаков: он вдов, богат, и она не прочь прибрать его добро к своим рукам. черт с солохой поднимают метель и крадут месяц. из шинка шинкарка выталкивает взашей подгулявшего панаса, и тот решает продолжить рождественскую ночь у чуба. но чуб и сам выходит из хаты и зовет панаса с собой на кутью к дьяку. там будет славная варенуха на шафране. метель становится сильнее, и панас с чубом сбиваются с дороги. не спится и вакуле. он нерешительно бродит вокруг хаты чуба: как узнать, любит ли его гордячка оксана? ! потерявшись в темноте, панас возвращается в шинок, а чуб, проплутав и не найдя хаты дьяка, идет домой. но у своей хаты он застает вакулу. «нет, хата не моя, в мою не забредет кузнец», – решает чуб и отправляется навестить солоху. а вакула, отбросив наконец все сомнения, собирается объясниться с оксаной. метель прекращается. оксана любуется собой перед зеркалом. незаметно вошедший вакула восхищен ее красотой. но не так-то просто завладеть ее сердцем. она дразнит вакулу, будто ей с ним скучно, и ждет подруг, чтобы поколядовать, ведь будут парубки – «порасскажут славные сказки». а вот и они! одна из ее подруг, одарка, – в новых черевичках. оксана жалуется, что никто не сделает ей такой подарок. в ответ на готовность вакулы достать ей любые черевички, какие только она захочет, оксана при всех дает слово: «коль мне достанет он черевички, что носит сама матушка-царица – тогда выйду замуж за него! » замерзнув на холоде, солоха с чертом согреваются в хате, поют и пляшут. неожиданно раздается громкий стук в дверь. солоха едва успевает спрятать черта в мешок, как входит голова. он был зван на кутью к дьяку, но, увидев свет в хате солохи, решил скоротать вечер с ней. только он выпивает чарку горилки – опять стук. солоха прячет голову, засунув его в другой мешок, и впускает дьяка. не дождавшись убоявшихся метели гостей, дьяк почел за счастье повидать солоху. но и его ухаживания прерывает громкий стук. это чуб. наскоро спрятав дьяка в последний мешок, солоха ласково встречает желанного гостя. однако неожиданно возвращается домой вакула. не на шутку перепуганная солоха прячет чуба в тот же мешок, где уже сидит дьяк. вакула хочет вынести мешки из хаты, ведь «завтра праздник». кузнец взваливает мешки на спину и направляется к кузнице. в светлую ночь дивчата и парубки гуляют. затеваются игры, шутки с ряжеными. тут и пьяный панас резвится. тут веселится и оксана. увидев вакулу, она опять повторяет ему: «достань черевики, кузнец, – выйду замуж за тебя! » но вакула не хочет больше, чтобы гордая дивчина морочила его, он решает покинуть село. все смущены: не повредился ли кузнец в разуме, не наложит ли он на себя с горя руки? ! баба с обыкновенным носом и баба с фиолетовым носом бегут разнести по всему селу сплетню: одна – что кузнец повесился, другая – что «в прорубь кинулся сердешный». да и оксана встревожена – а вдруг он с горя влюбится в другую и станет ее называть первой красавицей! но тут она замечает оставленные вакулой мешки. молодежь развязывает их. один за другим вылезают из мешков сконфуженные поклонники солохи – чуб, голова и дьяк. «ай да солоха! баба – плут, баба-бес! » – безудержным смехом заливается над ними толпа. вакула же, захватив с собой только небольшой мешок, отправляется за советом к старому знахарю пацюку. молва идет, что тот знает всех чертей. кузнец просит пацюка указать ему дорогу к черту, только он может его горю. «тому недалеко ходить, у кого черт за плечами», – невозмутимо отвечает пацюк. удивленный вакула видит, как из его мешка выскакивает черт, который готов ему , если кузнец продаст свою душу. притворно согласившись написать расписку кровью, вакула вдруг хватает черта за хвост и достает крест. под угрозой крестного знамения черт обещает кузнецу сделать все, что тот захочет. вакула приказывает доставить его к царице, и они собираются в путь. воздушное пространство. играет на скрипке рождественская ночь. летают в небе планеты. колдуны, ведуны и ведьмы киевские собираются на шабаш. среди нечисти – пацюк и солоха. они творят бесовскую колядку. увидев вакулу с чертом, они пытаются преградить дорогу кузнецу, но тот крепко держит в руке крест. звучат фанфары, бегают, суетятся парубки и дивчины, ведь сейчас надо будет представлять петербург и саму царицу. стройно вышагивают полонез «придворные» дивчины с запорожцами.

Розвиток людського суспільства значною мірою залежить від людей, які вміють нестандартно мислити, помічають яскраві фарби там, де для інших все зливається в буденну сіру пляму. Поезія Ліни Костенко "Кольорові миші" теж про нестандартність почуттів, оригінальний підхід до сприйняття дійсності. Талановита поетеса так переплела в невеличкому творі уявне, фантастичне і реальність, що мимоволі перед нами за рядками вірша постають художні образи, наче на картині.

Уявімо собі середньовічне місто. У ньому темно від диму вогнищ, на яких спалюють людей, котрі насмілилися думати чи жити по-іншому. Наук тут ще не знають ладом. Отже, і населення міста, темне, неписьменне, легко визнає відьмою чи чаклуном того, хто мислить чи чинить інакше, ніж інші. Суддя в судейській чорній мантії лише підсилює пітьму юрби. Такими художніми образами змальовує Ліна Костенко реальність.

Коли читаєш поезію, здається, що поетеса сама присутня на тому суді, на який приводить розлючений сусід підсудну Анну, якій, може, з десять років. Вона також бачить багряне кленове листя, що покладене на столі, як доказ. Може, маленька Анна на суді — це сама Ліна Костенко, якій також довелося свого часу пережити несправедливий суд. Її вірші теж незвичайні, як і кольорові миші, яких робила з жовтих листочків дівчинка Анна. Тому певний час творчість поетеси була закритою для суспільства. Знаходилися "розлючені сусіди", які ставили перепони на шляху її віршів до читача. До того ж в найкращу, найактивнішу пору її творчості.

Алегоричність образу кольорових мишей стосується тих, хто не вміє пристосовуватися до сірої буденності, прагне не тільки побачити щось незвичайне, а й показати його іншим.

"Уночі їм сняться миші кольорові", —— обурюється "сірий" сусід тим, що після спілкування з фантазеркою Анною, його діти закинули звичайні іграшки. "Вони були нормальні і здорові, а ця чаклунка збила їх з пуття", — переконаний сусід, який давно втратив здатність бачити кольорові сни. А значить, мріяти. Він би мав подякувати маленькій Анні за те, що подарувала здатність його дітям хоча б у снах розуміти, що світ складається не тільки з сірих барв. Але визнати вищість духу маленької тендітної дитини, її талант до перевтілення звичайного на неповторне — це переступити свою сутність, здолати власну черствість душі. Таким людям, як сусід, важко зрозуміти, що щось неповторне можна створити виключно заради краси, а не задля наживи. І суддя такий самий. Він зрозумів би, якби миші, нехай і кольорові, "згризли сухаря, а чи прогризли у підлозі нірку" чи завдали іншої шкоди в господарстві.

Суддя також живе у своїй буденній реальності. Якщо сусід відчуває моральну шкоду від того, що миші яскраві, то суддя намагається знайти прозаїчну підставу для покарання чогось неповторного, духовного. Він звик виносити вирок. Для нього кожен, хто на лаві підсудних, є винним. Потрібно лише знайти докази цієї вини чи їх підтасувати.

І в цьому жорстока реальність знову заступає світ яскравих кольорових мишей, створених Анною. А що ж вона сама?

"Сиділа тихо дівчинка на лаві", — продовжує змальовувати картину дійсності поетеса. У її вірші Анна не виправдовується, нічого нікому не доводить. Може, у неї така велика сила духу, що не боїться цього суду. Вона вміє створювати кольорових мишей і цього таланту її ніхто не позбавить. А може, дівчинка лише кориться долі. Їй однаково не відвести від себе підозри в чаклунстві з боку розлюченого сусіда і вирок несправедливого суду. Здається, поетеса дає право вибору кожному з нас: стати на бік існування кольорових мишей чи віднести їх до розряду фантастики і мрій.

Ось тільки... Чи не з тих пожовклих кленових листочків, що мали служити доказами у чаклунстві, з'явився раптом "кольоровий кіт, залив чорнилом вирок на папері". Невідворотним втручанням долі в образі кольорового кота закінчує свою поезію Ліна Костенко. Адже, якщо існують кольорові коти, то мають бути і кольорові миші. Поетеса дає можливість нам поміркувати, замислитися над актуальністю її твору в сьогоднішньому нашому суспільстві.

Объяснение: