Ostap2010

14.08.2020 08:56

Українська мова

Есть ответ 👍

Скласти план до уривка із роману марини і сергія дяченків «ритуал» сміявся. він сміявся так щасливо, як ніколи в житті, навіть у дитинстві, і кам'яна зала здивовано відлунювала йому у відповідь. - та це юто, це ж для всіх драконів запові остерігатися нащадків теж мені, він заливався й заходився, і принцеса вперше бачила, як він сміється. вона дивилася на нього знизу, з холодної підлоги, і він, освітлений двома смолоскипами з двох боків, раптом здався їй таким же вічним і нездоланним, як море чи сонце. що люди? народяться — вмруть, а що за істота несе свою долю крізь тисячоліття, і чиєму народженню передує нескінченна вервечка предків, таких самих дужих і могутніх? що для світу вона, юта, і що — арм- з ним не зрівняється жоден король і жоден чаклун, а він приносить з полювання диких кіз і пише вірші, і ось думки її несподівано було перервано. арман відкинув один смолоскип і вивільненою рукою підняв її з підлоги, схопив за поперек і закинув собі на плече: - ану- я твій боржник, принцесо. виконую бажання. чого хочеш? - покатай мене на спині. будь ласка, армане! вага її була не відчутна, проте костистий гребінь уздовж спини, скам'янілий і майже позбавлений чутливості, здригався від незвичного дотику. принцеса сиділа в дракона на загривку, прив'язавшись, трьома міцними мотузками. він піднімався поволі, колами; день був тихий, безвітряний, однак у піднебессі холодно — він змусив юту нап'ясти на себе все ганчір'я, яке знайшлося в замку. тепер, у небі, він постійно перебував у напруженні — чи не занадто різко змахують шкірясті крила, чи не ранить принцесу ороговіла луска, чи не запаморочиться в неї голова? підсвідомо він щосекунди був готовий кинутися вниз на перехоплення, якщо вона впаде. принцеса спочатку було принишкла. потім він спиною відчув якесь вовтузіння, ворушіння, і, нарешті, крізь ревіння вітру пробився довгий захоплений вигук. у тому, що вигук був саме захоплений, сумніву не було. арманові відлягло від серця; уже не так дбаючи про обережність, він почав колами набирати висоту. берег ішов удалину ламаною зубцюватою лінією; прибій здавався кокетливою мереживною облямівкою на прузі моря, а саме море, вигнуте на обрії дугою, схоже було на сумирного, розслаблено розпростертого звіра; далеко-далеко біліло вітрило. захоплений крик голоснішав. а він ніколи й не задумувався, що може відчувати той, хто здійнявся в небо вперше. сам він не пам'ятав своїх перших польотів — вони сприймалися як щось цілком зрозуміле, навіть обтяжливе. і зараз, скоряючись раптовому натхненню, він несподівано побачив небо й землю очима принцеси юти. у небо — свічкою. юту вдавило в панцир, вітер здибився тугою й холодною стіною, так, що аж дух перехопило. пальці її щосили чіплялися за драконячий гребінь, три мотузки натяглися, втримуючи принцесу в кістяному сідлі море перекинулося, як таріль, і ринуло вниз; у голові, пересипаючись дзенькотом, заворушилися колись чуті рядки: «як той ненароком загублений земля вислизає» юта відчула раптом, як тіло її втрачає вагу, як, невагоме, злітає над головою волосся, і ось уже не принцеса — нова крилата істота ширяє в дракона за сонце хилилося до обрію; туди, де воно збиралося сісти, стяглися в очікуванні тонкі, прозорі вечірні хмари. опускаючись і остигаючи, сонячний диск закутався в рожеву тканину; небо, золоте на заході, залишалося холодним, фіолетовим на сході — за ютиною спиною. зі зміною освітлення змінився світ. сонце сіло, через зубцюватий гребінь скель ударив раптом останній промінь — тугий і зелений, мов стеблина весняної травички. «ось і вечір», — подумала юта відчужено. вона не пам'ятала, скільки минуло часу. вона майже забула своє ім'я. думка, що можна жити, не здіймаючись у небо, була дика й блюзнірська, а сама вона — дівчинка, що виросла в палаці, дівчина, викрадена драконом, юта-до-польоту здавалася тепер юті-після-польоту іншою, якоюсь незнайомою людиною.