Твір історичні вихі українського народу.

Історія українського народу надзвичайно трагічна й повчальна. вона свідчить про якусь незбагненну силу українців, їхню здатність знову і знову відроджуватись після нищівних, здавалося б, смертельних ударів та катастроф. можна було б свою розповідь розпочати від татаро — монгольської навали, яка не тільки знищила українську державність, а й фізично вигубила народ, так підірвала його біологічні сили, що він став легкою здобиччю сусідів і потрапив до них у неволю. однак у даній роботі ми зосередимося на подіях, що відтворені на сторінках художніх творів, які вивчаються за шкільною програмою. одним з таких полотен є драматична поема лесі українки «бояриня». цей твір присвячений подіям, пов'язаним з переяславською радою поема написана в час (1910 коли царевий уряд посилив утиски пригноблених окраїн і національних меншин. леся українка гостро переживала соціальний і національний гніт, брак національної державності, шукала відповіді на запитання: хто ми, українці, які ми є. на прикладі головних героїв драми — степана та оксани — талановита письменниця об'єктивно відтворює події, що ввійшли в історію під назвою «руїна». це був період після смерті богдана хмельницького, коли україну намагалися поділити між собою польща й московщина, сіючи ворожнечу між козаками, провокуючи безперервні внутрішні сутички за гетьманство росія роздавала козацькій старшині привілеї, щоб схилити її на свій бік, примушуючи зрадити інтересам україни, намагалася позбавити народ мислячої інтелігенції. і знаходилися серед українців ті, хто прирікав себе на страждання й муки, добровільно заточував себе. говорячи про історичні віки, не можна не згадати події 1927, 1933 років, що ввійшли в історію під назвою «голодомор». читаючи драму м. куліша «97», повість у. самчука «марія», задумуєшся над питанням: хто винен у традиціях, описаних письменниками. у драмі «(? » автор розповідає про українське село, у якому далеко не всі люди сприйняли революцію, що принесла у селі поїли всіх кішок і до глибини душі вразив епізод, у якому розповідається про те, як ларивон, глухий церковний сторож, і орина, бідна вдова, поїли своїх дітей. громада вимагає суду над дітовбивцями. але чи підлягають вчинки лари вона й орини законам людського співжиття? не менш трагічною в українському селі була насильницька колективізація, котру описує у.самчук. книга стала монументом пам'яті тим, котрих налигачем заганяли до колгоспів. ця політика держави спричинила початок кінця: відбулося тотальне винищення українського селянства, витравлення з нього власника, господаря, годувальника. на колись родючих землях виросли бур'яни, під дощами, згнило збіжжя. до родини марії, головної героїні повісті, прийшло лихо. старший син максим, який учив батька й матір соціалізму та комунізму, виганяє їх із хати. молодшого сина лавріна репресовано. останні члени родини втратили віру в можливість людського життя. кульмінація твору — страшні картини голодомору в колись багатому куркульському селі. насамкінець можна додати, що етнічні втрати українського народу склали біля 12,7 млн. чоловік. а воєнні? за даними науковців уроки великої вітчизняної війни загинуло біля 80,5 млн. наших земляків. про війну написано багато. та, може, найоб'єктивніше змалював її о. довженко у своїх оповіданнях, кіноповістях та «щоденнику». уже перша записна книжка «щоденника» кровоточить своєю жахливою змучені, зганьблені, голодні жінки плакали: на горе й потому покидала їх червона армія, відступаючи. о. довженко оголив фашизм. німці знищували все на своєму шляху. ось одне з сі що залишилося в ньому? дві тисячі трупів, серед руїн і попелу — скелети. наша земля була хвора, вона стогнала, нелюдське горе перелилось через край в кожній душі і вже не викликало гніву, а лише огиду та обурення. у тому, що творилося, довженко вбачав підлість, яку чинили чиїсь руки. він засуджує бездонну вічну брехню, якою обплутані ми. серце його переповнюється жахом від того, що сотні тисяч кращих продовжувачів нашого роду зникне з нашої землі. трагедією світового масштабу переживає наш народ сьогодні. це наслідки чорнобильської аварії. та про них слід писати окремий твір. заключним рефреном можуть бути слова п. тичини: «яка біда, яка чума мене косила, а сила знову розцвіла».

Ми зайняли перше місце в конкурсі за самий кращий малюнок,а сусідня школа зазнала поразку,бо не мала досвіду(вперше брала участь у змаганнях)