Цитати головних героїв з твору климко г. тютюннка!

«климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій кириловій діжурці. тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце… уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину».

«жив… відколи осиротів».

«це була найбільша радість климка — покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив,— гарячої та запашної. про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав “посередньо”».

дядько кирило — климку: «ай, добра ж… у-у-у, такої не всяка й кухарка зварить…»

«він отак би й виріс серед уквітчалих ночей, якби не настали ночі інші, ночі без вогнів… од них віяло ліками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонці уламками літаків і гармат».

«доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам».

«найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали… він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: «ану, йдіть! ану, йдіть мені зараз! »«…йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину…»

климко — наталі миколаївні: «не треба вам нічого промінювати, а переходьте — це ми для вас із зульфатом удвох просимо,— переходьте жити до нас. ми вам будемо, маленьку глядітимемо…»

климко — зульфату: «що, в нас картоплі є трохи та сала? цього хоч би на два місяці хватило. а скоро зима. зараз, поки тепло, треба йти. харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може…»

«климко видлубав у кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пеляну, а сам швидко пішов геть».

«а климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що стало йому на думку…»

«пустіть її! це моя сестра! сестра моя, чуєте? вона мені за маті»

«я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю, чи ще щось зроблю, що скажете. чесне слово! — климко похапцем розкрутив дротинку на кишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима».

«від переїзду вдарила довга автоматична черга. климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями. він уп’явся пальцями в діж дурку на грудях, тихо ойкнув і впав»

тітка марина — климку: «де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голодний і холодний».

«я прийду до вас, тітонько марино. як тільки не стане голоду, так і приїду або прийду. а зараз треба мені назад, мене там ждуть…»

«німець таки достав його вже на льоту кулаком у груди… климко спробував підвестися, але в грудях і в коліні заболіло, що він застогнав і поповзом, ковзаючи ліктем по грязюці й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжі».

«климко йшов , бо вкрай зморився зі своєю ношею. мішок із сіллю та харчами він перев’язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі. в дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов, напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги».