Дуже дуже треба будь ласка будь ласка ! образ головної героїні оповідання «каторжна».

Воповіданні «каторжна» розкривається доля докії — дівчини-напівсироти. каторжною її зробило життя з байдужим і вічно п'яним батьком, що після смерті дружини створив нову родину, в якій для рідної доньки не знайшлося навіть ласкавого слова чи прихильного погляду. мачуха нещадно била дівчину, змушувала її працювати, морально принижувала. для всіх докія була чужою, тому росла, немов вовченя. але ж вона також була людиною, що потребувала любові й ласки. будучи від природи доброю, докія, незважаючи на жорстокість мачухи, якось взяла на руки малого івасика та, цілуючи його, примовляла: «голубчику ти мій, манесенький! поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли..   .» та мачуха звеліла дитині вдарити докію, і мале штовхнуло дівчину кулачком. кинувши дитину, докія мало не вбила її та замкнулася в собі остаточно. саме нелюдське ставлення зробило її черствою, злою, замкнутою. навіть не плакала вона, коли мачуха щоразу скажено лупцювала або тягала її за волосся. не було кому й іти докію, на вулиці з неї сміялись, а вона мала лише відбиватися, кривдникам стусани.  тільки калина на городі трохи розраджувала самотню каторжну. там вона плакала, бо «в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! і те серденько так хотіло любити, так хотіло! але ж любити було нікого! » та калина була найдорожчим, що мала докія, вона нагадувала дівчині померлу матір. тому тяжкої кривди, невимовного болю завдала героїні мачуха, зрубавши дерево, — ніби вдруге осиротіла й без того самотня дитина.  коли докія стала дорослою дівчиною, нічого не змінилося: так само не було з ким поговорити, до кого пригорнутисясвоєму першому коханню, шахтарю семену, вона віддалася всією душею. але недовго тривало щастя: парубок зрадив її з іншою. найприкріше, що дізнається про це дівчина не від нього. але найбільше роз'ятрює рани оце прокляте слово, що, мов реп'ях, причепилося до неї, — «каторжна! » докія і семенові каторжною стала. в голові зневіреної, доведеної до відчаю дівчини тільки й крутилося, мов вихор: «усім вона каторжна, усім на світі. усі її ненавидять! а як вона його любила! боже, як і він зрадив. і він такий, як усі. о, прокляті! »  крайньої межі досягає в той момент образа докії на світ, на людей, які скрізь женуть її, з яких ніхто не любить її. б. грінченко влучно зображує психічний стан героїні. у розпачі, немов збожеволівши, у стані афекту, вона вирішує підпалити хату, в якій зібралася молодь на вечорниці, де милується її коханий з іншою. прожогом кидається докія додому за сірниками, розпалює вогонь і вже уявляє страшну пожежу, в якій загинуть усі її кривдники. але раптом дівчина згадує про саньку — мале дівча господині хати. докія останнім часом прикипіла серцем до саньки, а санька любила докію. і дівчина уявила, як мале дитя кричить, простягає руки, благає її про . саме любов до саньки рятує людей у хаті, але перш за все докію. рятує не фізично (адже, намагаючись погасити пожежу, каторжна гине), а духовно, бо любов не дає дівчині вчинити гріх — убити.  на жаль, фінал цього оповідання передбачуваний: викинута із життя нелюдським ставленням, «каторжна» не може не загинути, бо щасливого майбутнього в неї немає. найголовнішим є те, що добре начало, яке докія мала в собі від народження, перемогло, та «каторжна», яка була всі

Підлабузник,