А, вялiкi, воз, возе, вол, вязе, на,

- томе! ані звуку.

- томе! ані звуку.

- де ж це він, шибеник, подівся, хотіла б я томе, озвися!

ані звуку.

стара жінка зсунула вниз окуляри й, дивлячись поверх них, роззирнулася по кімнаті; потім підняла окуляри на чоло й поглянула з-під них. шукаючи таку дрібницю, як хлопець, вона майже ніколи не дивилася  крізь  скельця: то були парадні окуляри, втіха її душі, і призначалися вони для «вигляду», а не для діла,- так само вона могла б дивитися й крізь дві конфорки з кухонної плити. якусь мить стара стояла видимо спантеличена, а тоді промовила [16] - не надто сердито, проте досить голосно, щоб її почули меблі в кімнаті:

- ну стривай, попадешся ти мені в

стара не докінчила, бо саме стояла нахилившись і тицяла щіткою під ліжком, отож мусила раз у раз зводити дух. та з-під ліжка вона виштурхала тільки кота.

- зроду не бачила такого поганця!

вона пішла до відчинених дверей, стала на порозі й повела оком по грядках помідорів, зарослих дурманом,- то був її «город». тома не видно ніде. тоді вона підвищила голос,- так щоб було чути далі,- й гукнула:

- гей,  то-о-ме!

раптом позад неї щось шурхнуло, і вона обернулася - саме вчасно, щоб схопити за полу куртки невеликого хлопчиська й не дати йому втекти.

- а, ось ти де! я ж таки мала б подумати про цю комору. ти що там робив?

- нічого.

- нічого? а ти поглянь на свої руки. і на свій рот.  це що таке?

- не знаю, тітонько.

- зате я знаю. це варення - ось що це таке. сто разів  тобі казала: не чіпай варення, бо шкуру злуплю! ану дай мені оту і лозина зависла в повітрі. здавалося, порятунку немає.

- ой тітонько! мерщій оберніться!

стара рвучко обернулась і про всяк випадок сторожко підібрала спідницю. а хлопчисько миттю дременув геть, видряпався на високий дощаний паркан і зник з очей.

тітка поллі з хвилину стояла розгублена, потім тихенько засміялася:

- ну й розбишака ж, хай йому абищо! невже я так-таки нічого не навчуся? це ж уже вкотре він отак мене дурить. мабуть, і справді старі дурні найдурніші. недарма кажуть: старого собаку нових штук не навчиш. та боже ж ти мій, у цього хлопчиська і витівки щоразу інші, отож не знаєш, чого й сподіватися. і він наче знає, скільки можна мучити мене, доки мені урветься терпець. знає і те, що досить йому хоч на мить збити мене з пантелику або насмішити, як мені вже несила й руку звести, щоб добряче його відшмагати. ой, не виконую я свого обов'язку щодо хлопця, бачить бог! хто попускає дитині, той псує її, говорить святе письмо. грішниця я і знаю, що доведеться мені прийняти кару й за себе, й за нього. в ньому наче біс сидить, то помилуй мене боже він же, сердешна дитина, син моєї [17] покійної сестри, і мені просто не стає духу лупцювати його. щоразу як йому втекти, мене гризе сумління, а як по-б ю його - аж серце кров'ю обкипає. правду каже святе письмо: короткий вік людський і сповнений скорботи,- так-бо воно й є ось він сьогодні не піде до школи, то я повинна покарати його за це: