Внешние и внутренние проблемы во франции в 19 во франции

Слишком много, сюда всё невлезет, как всегда - кратко. в мае 1873 года президентом франции стал маршал мак-магон. в 1875 года была принята конституция третьей республики. в 1879 г. гимном республики сделали «марсельезу» , а через год 14 июля объявили всенародным праздником. символом свободной республики стала «марианна» - красивая женщина во фригийском колпаке. ее изображение можно было видеть на марках и монетах. в июле 1880 г. были амнистированы коммунары (осуждённые участники парижской коммуны) . был принят закон о свободе печати и собраний. сотни газет и журналов, отражающие взгляды всех политических партий. стены зданий в больших городах заклеиваются плакатами и рекламой. в париже, например, стены домов «продавали» с торгов, и желающие использовать их для рекламы платили большие деньги. на улицах воздвигаются афишные тумбы. разрешено создание легальных рабочих союзов. проведены реформы судебного аппарата, местных органов власти и т. д. власти предприняли серьезные шаги, чтобы ограни¬чить влияние на общественную жизнь французского ре¬акционного духовенства, ко¬торое всегда поддерживало монархистов. кроме того, власти резко увеличили ассигнования на подго¬товку учителей и строительство школьных зданий. закон 1884 г. разрешал свободную деятельность профсоюзов и забастовки. муниципальные советы получили право выбирать своего мэра, который прежде назначался центральной властью. особенностью политической жизни франции была многопартийность. среди республиканцев в 80-е годы произошёл раскол, они разделились на правых (умеренных) и левых (радикальных) республиканцев, которых обычно называли радикалами. партия радикалов, созданная в 1881 г. , пользовалась влиянием среди городской мелкой буржуазии и крестьянства. в ее программе содержались требования защиты республики, частной собственности, борьбы против влияния церкви, национали¬зации крупных монополий, введение прогрессивного подоходного налога. 80-90-е годы во франции стали временем глубокого политического кризиса. это было время, когда идеи реваншизма и национализма захлестнули страну. в этой обстановке возникло так называемое «буланжистское» движение - по имени генерала буланже, ставшего воен¬ным министром в 1886 г. p.s. всё, что

Західна частина українських земель, що творила основу Галицько-Волинського князівства, в середині XIV ст. підпала під владу феодальної Польщі. З активною участю місцевих українських князів і феодалів східної Волині, Поділля, Київщини, Переяславщини і Чернігово-Сіверщини в середині XIV ст. ці землі вирвалися з прямої залежності від Золотої Орди й об'єдналися з Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським. Своєрідною переломною подією у процесі переходу центральних українських земель від золотоординської залежності до складу Великого князівства стала битва у 1362 р. на Синіх Водах (притока Південного Бугу), в якій литовсько-руське військо завдало поразки ординцям.

До XIV ст. на Закарпатті закріпилася влада Угорської держави.

Політичне становище різних українських земель дуже різнилося між собою. Землі під Польщею й Угорщиною опинилися на становищі окупованих, у тому числі підневільною стала українська знать і духовенство. Вже через рік після підступного захоплення влади у Львові польський король Казимір III по Папу Римського Бенедикта XII звільнити його від присяги зберігати за руським "старостою і народом всі їх обряди, права і звичаї". Папа доручив зробити таке звільнення від присяги краківському римо-католицькому єпископу. Іншим було становище українських земель у Великому Литовсько-руському князівстві. Тут власне литовський елемент становив 1/10 населення. Частка ж руських (українців і білорусів) була переважаючою. Політичні переваги литовського елементу в державі випливали лише з того, що в ній родоначальником правлячої династії був литовський князь Гедимін (1316—1341), потім його син Ольгерд (1341—1377). Від Ольгерда влада у Великому князівстві перейшла, однак, не до його сина Ягайла, а до племінника Вітовта. На західних і південно-західних землях Русі династія Гедиміновичів вважала себе одночасно спадкоємницею Рюриковичів. Це ґрунтувалось на її родинних зв'язках з давньоруськими княжими родинами і швидко виявилося в культурі та побуті, навіть в іменах. Ольгерд посадив на удільне княжіння в Києві сина Володимира (1362—1392). Останнього після тривалої боротьби змінив внук Ольгерда Олелько Володимирович (1440—1455). Мовою управління, суду, культурної творчості з самого початку була тодішня літературна руська мова, що мала великі писемні традиції. В XIV—XV ст. у ній помітні два відгалуження: староукраїнської та старобілоруської мов, що розвивалися на давній літературній традиції і живилися народнорозмовною мовою відповідних територій.

ОбъяснениеЯк Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство практично всі відомі українські історики, серед них — М. Драгоманов, М. Грушевський, О. Єфименко, Д. Дорошенко та ін. Суперечливий погляд щодо етнічного характеру Литовсько-Руської держави виявили автори однієї з останніх праць "Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії" (К., 1990). В одному місці вони пишуть, що Велике князівство "справедливо називають Литовсько-Руською державою", оскільки 9/10 її території і населення становили східні слов'яни. Однак в іншому вони наголошують на "несприятливі обставини, що призвели до розчленування і їх приєднання до Великого князівства Литовського", тому "Україна була насильно розчленована й загарбана іноземними феодалами, а українська народність — позбавлена можливості створити свою державність і опинилася під загрозою асиміляції". Йдеться також про те, що українське населення зазнавало в Литовській державі "соціального гноблення та політичних обмежень". У такому підход ться намагання ототожнювати "іноземний гніт" із соціальним гнобленням, хоча це не одне і те ж. Коли говорять про поліетнічний характер Литовсько-Руської держави, то не забувають про її становий характер.

: