Написати нарис твір про людину contra spem spero. обсяг 3 ст.

поезія “contra spem spero! ” — не тільки творче, але й життєве кредо поетеси. ця велика і мужня жінка понад усе цінувала незламність сили людського духу, вміння людини подолати себе й обставини, і сама подавала такий приклад — вела тривалу й виснажливу боротьбу з хворобою. з самого дитинства вона була упевнена в тому, що “сором хилитися, долі коритися! ” хоч доля поетеси приготувала для неї чимало випробувань (тяжка хвороба, передчасна смерть коханого), вона ніколи не була слабкою, завжди знаходила в собі сили протистояти тим випробуванням.

леся змалку знала собі ціну, ненавиділа почуття жалості і ні від кого не приймала співчуття. вона не дозволяла опускатися “безсилим рукам”, прагнула праці без відпочинку, знаючи, що “людині боротьба і праця милі”,- а творчість, велика наполеглива праця митця їй у цьому. у поезії “contra spem spero! ” леся українка висловлює оптимістичну віру в своє поетичне покликання. цей “безнадійно-надійний” вірш вона будує на контрастних образах: з одного боку, відчуття гнітючості та зневіри, з другого — оптимістичний настрій, сподівання. зневіру передано за образів суму: “думи, ви хмари осінні”, “вжалю, в голосіні”, “сльози гіркі”, “серед лиха”, “без надії”, “думи сумні”, “на вбогім сумнім перелозі”. протилежними до цього ряду виступають оптимістичні, радісні образи: “весна золота”, “мелодії літа”, “сміятись”, “співати пісні”, “жити хочу! ”, “барвисті квітки”. поєднання цих контрастних ліній формує образну систему твору, в якій голос поетеси звучить виразно й піднесено.

цей вірш належить до лірики “чуття”, що є художнім вираженням “крику душі”, прагненням молодої жінки жити повнокровним життям, навіть тоді, коли на заваді стають особисті й суспільні перешкоди.

перешкоди, що виникали на лесиному життєвому шляху, тільки додавали їй енергії й снаги:

так! я буду крізь сльози сміятись,

серед лиха співати пісні.

без надії таки сподіватись,

буду жити! геть думи сумні!

цей вірш, як і вся творчість письменниці, — яскраве свідчення титанічного духу лесі українки, яка ладна була забути про власний біль, готова була виконувати найважчу роботу задля щастя свого народу.

дійсність царської росії уявлялась лесі українці в образі міцної льодової кори, морозу. цим силам вона робила виклик, висловлюючи готовність “сіять квітки на морозі”, “лить на них сльози гіркі”, поки не розтане лід і не зійдуть квіти — квіти добра і щастя для людей.

своє життя леся називала “темною ніччю”, свої думи — “хмарами осінніми”, свій шлях — дорогою на “гору круту крем’яную”, куди підіймалася, несучи “камінь важкий”, а сама була ясним променем, що пробиває “темряву ночі”, яскравою квіткою, яка “на вбогім сумнім перелозі” розцвіла в лютий мороз, зіркою, яка осяяла тернистий шлях до волі. вона кликала “без надії сподіватись”, вірила, що квіти, посіяні на морозі, зійдуть і настане “весела весна”; вона “сміялася крізь сльози” і “серед лиха співала пісні”. це було гасло її життя.

своє слово леся українка зробила зброєю в боротьбі за світлу мрію, “безжалісним мечем”, що карає ворогів народу й стоїть на заваді до здійснення найзаповітніших сподівань.