Дуэль печорина с грушницким, “герой нашего времени”, сочинение, , , ！！！прав ли печерин? что он умоляю! нужно

Михаил юрьевич лермонтов – один из немногих писателей в мировой , чьи проза и стихотворения одинаково совершенны. в последние годы жизни лермонтов создает свой удивительно глубокий роман «герой нашего времени» (1838 – 1841). это произведение можно назвать образцом социально-психологической прозы. через образ главного героя романа григория александровича печорина автор передает мысли, чувства, искания людей 30-х годов 19 века.         основные черты характера печорина – «страсть к противоречиям» и раздвоенность личности. в жизни герой противоречив и непредсказуем. кроме того, он эгоистичен. часто кажется, что печорин живет только ради того, чтобы развлечься, потешить себя. страшно то, что поводом для его развлечений становятся окружающие героя люди. однако григорий александрович не всегда ведет себя как злодей.         в.г. белинский говорил, что «трагическое» заключается «в столкновении естественного веления сердца» с долгом, в «проистекающей из того борьбе, победе или падении». подтверждением его слов является одна из самых важных сцен в романе – сцена дуэли печорина с грушницким.         в грушницком григорий александрович хочет найти что-то хорошее, хочет ему разобраться в себе, стать нормальным человеком. мы понимаем и не осуждаем печорина, когда он перед дуэлью говорит, что хочет дать себе моральное право не щадить грушницкого. печорин предоставляет этому герою свободу выбора и пытается подтолкнуть его к верному решению.         григорий александрович решает рискнуть своей жизнью ради одного психологического эксперимента, ради пробуждения в грушницком лучших чувств и качеств. пропасть, на краю которой стоит новоявленный офицер, – пропасть в буквальном и переносном смысле. грушницкий падает в нее под тяжестью собственной злобы и ненависти. как же проходил этот психологический эксперимент?         грушницкий вместе с драгунским капитаном задумали «проучить» печорина за то, что тот начал ухаживать за княжной мери. план их был довольно прост: на дуэли зарядить только пистолет грушницкого.          грушницкий хотел напугать печорина и унизить его. но только ли это? ведь могло случиться так, что он попал бы в печорина. получается, что грушницкий задумал практически убийство ни в чем не повинного человека. законы чести для этого «офицера» оказались неписаны.         печорин случайно узнает о заговоре, но решает не отказываться от дуэли. лермонтов пишет, что «во взгляде грушницкого было какое-то беспокойство, изобличавшее внутреннюю борьбу». к сожалению, эта борьба в душе героя закончилась победой низости и подлости.         однако печорин не сразу решается идти на дуэль с заряженным пистолетом. григорий александрович не один раз должен был убедиться в том, что подлость в грушницком неискоренима, прежде чем он решился на возмездие. но грушницкий не воспользовался ни одной из данных ему возможностей на примирение или покаяние.         видя это, печорин все же решается идти на дуэль. там, на горе, «ему было стыдно убить человека безоружного…» но в этот момент грушницкий выстрелил! пусть пуля оцарапала лишь колено, но он выстрелил! «досада оскорбленного самолюбия, и презрение, и злоба, рождавшаяся при мысли, что этот человек…хотел убить его, как собаку, не могли не взбунтоваться в душе печорина. грушницкий не испытывал раскаяния, хотя если бы рана была хоть немного серьезнее, он свалился бы с утеса», - пишет лермонтов.         только после всего этого печорин попросил зарядить свой пистолет. но и перед этим он дал грушницкому еще одну возможность извиниться. но: «стреляйте, - отвечал он, - я себя презираю, а вас ненавижу. если вы меня не убьете, я вас зарежу ночью из-за угла. нам на земле вдвоем нет места! » и печорин выстрелил…         я думаю, что жестокость печорина вызвана оскорбленностью не только за себя. он был поражен, что человек и перед смертью может кривляться и лгать. печорина покоробило до глубины души то, что мелкое самолюбие в грушницком оказывается сильнее чести и благородства.         кто прав, а кто виноват в сцене дуэли печорина с грушницким, на первый взгляд, очевидно. можно подумать, что людские пороки должны быть наказаны. здесь, может быть, даже неважен и способ наказания. с другой стороны, каждый человек имеет право на защиту своей чести, своего достоинства. но возникает вопрос: кто дал право печорину судить других людей? почему этот герой взял на себя обязанности господа бога решать, кому жить, а кому умереть

Твір - роздум над розповіддю джеймса олдриджа «останній дюйм». крізь усе життя джеймс олдридж проніс любов до простих людей, до природи, зберіг захоплення риболовлею і полюванням. його оповіданнями захоплюються і діти, і дорослі. тема дитинства представлена письменником в єдності людини і природи і через красу чистих людських взаємин. у австралійському циклі оповідань олдридж з величезною майстерністю зумів передати дитячу психологію, розкрити духовний світ підлітка едгара. у своїх невеликих творах олдридж прагнув показати силу і красу людини, її величезні можливості. письменникові належать слова: «у мене є оповідання »останній дюйм«. його суть в тому, щоб своєчасно зупинитися, не перейти кордону. насправді ж - це метафора. сьогодні у світі накопичено стільки зброї, яка на останньому дюймі перед всесвітньою катастрофою виявилася людство. кожен повинен усвідомити свою відповідальність за долю світу, за долю цивілізації… щоб останній дюйм не був пройденим. щоб були люди на землі…»новела «останній дюйм» захоплює нас не стільки збігом дивовижних обставин, скільки своїм внутрішнім драматизмом. герой - пілот - береться не за свою справу: він опускається на дно червоного моря, де з ризиком для життя проводить підводні зйомки морських хижаків для телебачення. письменник намагається розкрити складні і тяжкі переживання бена, коли він, поранений акулами, збирає останні сили, щоб за всяку ціну врятувати сина, а головне - зламати глуху стіну відчуження, здолавши той «останній дюйм», який відділяв його від власної дитини. деви - десятирічний хлопчик, який розумів, що мати їм не цікавиться, а батько - стороння людина, «різка і небагатослівна». хлопчик гостро відчував свою самітність і турбувався, що ж з ним станеться, якщо батько не випливе з морської глибини. після обіду деви запитує батька про те, чи відомо комусь про їх місцезнаходження. і, як завжди, батько грубувато відповідає: «ти не бійся, нічого з тобою не станеться»! історія поранення бена примушує хлопчика забути про свої невеселі думки і серйозно віднестися до того, що сталося. обличчя деви було «сповнене жаху», а від крові на руках він «зеленіє», голос його тремтить від сліз і хвилювання. уперше бен придивляється до сина і думає: «він, здається, хлопчик розвинений». так, цей хлопчисько «був чимось схожий на нього самого : за дитячими рисами ховався, можливо, твердий і навіть невгомонний характер». бен зрозумів, що відповідає за життя сина. якщо він і несподівано загине, деви залишиться сам, і його не скоро знайдуть в цій пустелі, а може, взагалі не знайдуть.описуючи епізод подолання хлопчиком останнього дюйма, олдридж розкриває жах і хвилювання, яке чманіє дитиною. обличчя деви зосереджене, уважне. він повинен зробити роботу дорослого чоловіка. здається, він і сам вже подорослішав. у нього з'явилося почуття відповідальності за себе і за свого батька. так, дійсно, в житті не раз настають або залишаються останні дюйми, і найголовніше, що у бена тепер є ціле життя, якому подарував йому син. джеймс олдридж неодноразово звертає увагу читача на описи моря, пустелі, поведінки героїв. адже саме в цих фрагментах твору з'явилася думка письменника про призначення людини, про її духовну красу. тема відповідальності є однією з найважливіших, оскільки людина - творець своєї долі. письменник підкреслює, що він - досконалий твір природи і повинен, бути гідний того місця, яке займає у світі природи.