Твір на тему світ лови в мене та не спіймав сковорода

бог вділив усіх грунтами –  це пропасти може теж.  жереб мій із бі григорій сковорода  …світає. ранок дихає свіжістю, повіває прохолодний вітерець, сумна верба купає в мінозі свої зелені віти. чути ґелґотання і сопілка, люба серцю сопілонька! натруджені руки старенької мами, передчасно посивілий ну годі, годі вже.   вітре-цигане, кличуть в дорогу  гори високі, далекі краї,  трави у росах, місяць і зорі,  вогнища ночі й думи сумні  і знову в дорозі мандрівний філософ. за спиною все та ж худа торбинка, а в ній — скибка житнього хліба, та ще сопі угорщина, словаччина, польща, петербург, братислава, відень, будапешт; університети, лекції, бібліотеки, філософські праці, іноземні мови, диспути. не шеляги в кишені, але ж нові знання, нові ідеї а далі далі украї  стоїть явір над горою,  все киває головою,  буйні вітри повівають,  руки явору ламають.  а вербички шумлять низько,  заколишуть мене в снах,  тут тече потічок близько,  видко воду аж до   країна. тут пізнав сковорода і «панську ласку», і ненависть, і заздрість, бо бачив усіх «народних пиявок» наскрізь:   той безперервно стягає поля,  той іноземних заводить телят.  ті на ловецтво готують собак,  в сих дім, як вулик, гуде від   та нікого не боявся мудрий філософ, а тільки казав: «я дуже задоволений тим, що не подобаюсь мерзотникам, похвально не подобатись поганим».  не раз хотіли заманити українського волелюба до «золотої клітки», але не спокушавсь сковорода ні різноманітними , ні високими чинами — «своя сопілка та вівця дорожча царського вінця». «дивак, — гадали, — не від світу цього. як можна відмовитись від теплого місця під сонцем, від благ, почестей? ». та «не все те не вірне, що тобі не зрозуміле». свобода, вольність — ось справжня цінність, її не купити за всі скарби світу! що є свобода? добро в ній яке є?   кажуть, неначе воно золотеє?   ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,  проти свободи воно лиш болото.  отак і мандрував вільний у думках своїх сковорода від села до села. у сірому баєвому сурдуті, в українській баранячій шапці, уже не молодий, з палицею в руках, завжди замислений. і всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого не нажив народний мислитель ані золота, ані срібла, але не заради того й приймав його народ під стріхи свої: разом із сковородою до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт. він відкривав простому людові свою бунтівну палку душу, полум'яним словом проповідував свої ідеї, розвінчуючи світ багатіїв і нероб.  і виламавши палицю із тину,  він темними байраками пішов,  кріпацьким діткам викладать латину,  бентежити думками рабську   великий людинолюб і оптиміст, григорій савич переконував шукати щастя не в чинах і маєтках, а в праці, розвиваючи природні здібності. він сам відмовився від усього — не мав постійної домівки, родини, носив у заплічній торбині лише найпотрібніші речі й сопілку. мабуть, саме в свободі, у відірваності від мирської суєти, бачив він своє щастя, і ніколи не жалів про такий вибі  ід села до села мчить курними шляхами харківщини розкішна карета. у ній — петербурзький вельможа, посланець її величності — самої катерини-цариці. йому велено розшукати мандрівного філософа з дивним прізвищем сковорода й запросити до столиці, щоб поставити «гострий розум» його на службу самодержавству, а не вбогому людові, з яким він охоче спілкувався.  мчить карета від села до села, усе питається вельможа, де знайти того філософа, а у відповідь одне:   — був, але вчора пішов.  — куди?   — спершу отак прямо й прямо, а куди потім звернув, не запримі