Життя на фронті і в тилу в роки першої світової війни

у той час як для солдатів тил був, перш за все, зоною для одужання і відпочинку, для цивільних осіб це було зовсім навпаки. для жителів тилових зон це означало радикальний розрив з їх довоєнною повсякденністю, оскільки вони були порушені безпосередніми наслідками війни.

по обидва боки фронту міста і села в тилу піддавалися регулярним повітряним бомбардуванням. у союзників була дилема: коли вони ударяли по ворогу в цих зонах, вони часто вбивали або ранили цивільних осіб. в цілому, цивільні особи в тилу повинні були витримати мілітаризацію свого повсякденного життя. місцеве населення повинно було підкорятися військовому командуванню, відкривати свої будинки солдатам, розквартированим в їхніх містах, і надавати всі товари і матеріали, необхідні для утримання військ. більш того, армійські командири були особливо занепокоєні безпекою своїх військ в цьому чутливому районі за фронтом. страх перед шпигунством був всюдисущим, і жителі піддавалися комендантського часу і обмеженням на мобільність.

згідно з логікою військових, цивільні особи в армійських зонах були в основному тягарем. наприклад, командири британської армії схвалили примусові евакуації цілих сіл, тому що вони хотіли більше місця для своїх військ і побоювалися, що цивільні біженці будуть забивати вулиці, коли вони орють в своїх будинках.

щодо фронту, то особливу увагу потрібно віднести життю в траншеях. умови траншей широко варіювалися між різними театрами війни, а також пори року і погодою. однак життя у будь-якій траншеї життя було важким: обмежений простір, де знаходиться велика кількість людей. залишки продуктів, порожні банки та інші відходи, присутність вбиральні, загальний бруд, нездатність слідкувати за своєю гігієною, створювало умови серйозного ризику для здоров'я (і це не з урахуванням військових ризиків). війська в траншеях також страждали від погоди: зима 1916-1917 років у франції і фландрії була найхолоднішою в пам'яті; траншеї затоплялися іноді до поясної висоти, всякий раз, коли йшов дощ.

Иван Грозный - сын великого князя Всея Руси Василия III. Потерял отца в 3 года. За малолетнего Ивана правили разные группы бояр. Митрополит Макарий и Боярская Дума венчали молодого великого князя на царство, не ожидая от него большой самостоятельности. Но постепенно одаренный государь вышел из-под контроля олигархии и сосредоточил в своих руках абсолютную власть. За годы правления Ивана Васильевича Московское государство превратилось в настоящее царство: были присоединены к Москве Казанское ханство (ныне территория Чувашии, Татарстана и Ульяновской области), Астраханское ханство (ныне территория Астраханской и Волгоградской областей, а также Калмыкии), заселено северное Черноземье (территория Орловской, Курской, Липецкой, Тамбовской областей), завоеваны Северный и Центральный Урал, а также Западная часть Сибири. Грозный отправил первую жалованную грамоту донским казакам 13 января (по новому стилю) 1570 и принял под свою власть первые народы Северного Кавказа, чьи князья пожелали служить царю.