Привіт, іть будь ласка, скажіть де можна знайти твір *місто на камені*, іть будь ласка, мені це потрібно на завтра.

коростишів, що є районним центром житомирської області давно є увагу туристів. місто розташоване обабіч мальовничого тетереву, що несе свої води через гранітні скелі, наштовхуючись подекуди на пороги. ще за доби срср його полюбляли водні туристи. з часом нерозумне будівництво зупинило річку і навіть перетворило її на болото. значно зменшилися рибні записи: зникла колись популярна у риболовів марена, піддуст, зовсім мало головня, здрібніла плотва, короп. менше стало качок, гусей іншої живності. проте і зараз гранітні скелі, велетенських розмірів валуни, що колись заніс сюди льодовик, справляють враження на допитливих подорожувачів.

місто багате на історичні події, що підтверджує його давнє походження. так, у 20-х роках xix століття власником коростишева густавом олізаром з річки тетерів було піднято камінь, на якому було викарбувано 11 священних для сло­в’ян-язичників зна­ків.

у праці л. похилевича «сказання о населенных пунктах киевской губернии», виданій у 1864 р., дається пе­релік відомих на той час старожитностей коростишівської волості. зокрема, крім жертовного каменя з капи­ща слов’ян, згадуються сліди давнього поселення і укріп­леного городища в пів­нічній частині міста, залишки горо­дищ з валом і ровом у більковцях, городському, минійках, березівці (нині — са­дове), а також — щигліївський вал, довжиною до 4 верст. нині збереглась в ос­новному лише східна його сторона з отвором, де за ле­ген­ знаходилась золота брама.

л. похилевич висунув і свою версію назви міста: «корость или короста на славянском языке означает гроб. (вложиша (тело св. влади­мира) в корьсту мороморяну»). следовательно, коростышев тоже, что гробовой. и в самом деле есть местная причина подобного названия. близ местечка находятся древние долмены или каменные надгробные памятники». нагадаємо також, що корос у давнослов’янській мові — означає камінь. тож назва міста може означати і «стан на камені», або фортеця на камені.

вперше ж назва коростишів згадується в грамоті великого князя литовського олександра, яку він писав у вільно 26 березня 1499 року.

308 років господарями коростишівської землі була родина олізарів. в кінці xviii на початку хіх ст. містом володів пилип олізар — маршал люблінського трибуналу. він побудував новий маєток, прикрасив його сімейними реліквіями, творами мистецтв. при ньому була добудована каплиця до костьолу (збудовано 1608 відкрита лікарня у 1785 р. та школа. на їх утримання він виділяв значні кошти. при ньому, до речі, землі маєтку давали хороші прибутки від залізорудного та лісопереробного промис­лів.

після другого поділу польщі в 1793 році коростишів увійшов до складу російської імперії.

у пам’яті поколінь збереглися свідчення про участь коростишівців в повстаннях під проводом к. косинського та северина наливайка.

але переповідати багату історію міста на шпальтах газети марна справа. у будинку культури є краєзнавчий музей і кваліфікований екскурсовод доведе свою професійну перевагу перед журналістом.

зараз місто живе з гранітообробних цехів. велика кількість дрібних приватних майстерень дає заробіток і місцевим каменярам, і перевізникам. основна спеціалізація - виготовлення пам’ятників. затишний центр з пам’ятником леніну поверне вас у ностальгійні 1970-і. в місті багато кафе, є ресторан. до ваших послуг всюдисущі цілодобові таксисти. жінки тут рано виходять заміж і рано народжують дітей. брак роботи для жінок міцно прив’язує їх до чоловіків. дещо насторожує кількість людей напідпитку увечері, але в цілому у місті безпечно. колись славна бавовняна і паперові фабрики давно зупинені, розвалився завод «електроприлад». економічний хаос 1990-х зробив коростишівців торгівцями і базар тут великий. туристів зацікавлять костьол, старовинний парк з оригінальними скульптурами, православна церква, меморіал визволителям міста  і, звичайно, чудові краєвиди зі скелями над річкою тетерів.

Ми часто говоримо про дружбу, любов до ближнього. Добре знаємо, які вимоги поставити до того, кого з обережністю збираємося зарахувати до числа своїх друзів і знайомих, не від того, щоб і випробування їм влаштувати на чистоту сумління. Знаємо, говоримо, розмірковуємо, сперечаємось. А наші взаємини й далі продовжують залишатися холодними і безпомічними. «Ти – мені, я – тобі», - чи не цим самоприниженням пропахли вони сьогодні? І от на часі ще одна недуга дружніх взаємин: «Мені ніколи!»

«З усіх утрат втрата часу найтяжча», - писав великий Сковорода. Як же тоді бути дружбі, співчутливості, милосердю? Невже час, затрачений на них, вважати згайнованим? А може, він і є саме тим невтраченим, золотим часом, відведеним нам на землі?

Мати потребує нашої уваги, телефонує товариш, у сусіда елементарне прохання – а нам усе ніколи: у нас підготовка до уроків, Інтернет-спілкування, заняття у фітнес-клубі. Після численних відмов оточуючим раптом схаменулись, озирнулись – довкола порожньо, нікому й слова мовити. «Що ж це виходить, - задумуємося тоді, - живемо, щоб навчатися, чи навчаємося, щоб жити?» Свідомо обираємо життя повноцінне, а не самітницьке, позбавлене втіхи живого спілкування, взаємодо душевного тепла. Жахаюся самої думки про самоізоляцію. Це ж те саме, що перестати жити взагалі!

Дехто виправдовується заклопотаністю, усуваючись від світу і його проблем. А вони часто виявляються не чимось іншим, як товстошкірою байдужістю. Задумаймось, чи не вульгарно звинувачувати роботу, навчання в недосконалостях душі? І що важить більше: відданість справам чи підтримка людини в безвиході? Від нагромадження справ ми, звичайно ж, залишимося живі, але для інших – гинемо. Згодом починаємо розуміти, що втрачені й для себе. Та буває пізно.

Ось він, духовний портрет заклопотаної людини. Точніше, заклопотаної собою людини, яка втратила здатність допомагати й розраджувати, перетворила співчуття на формальність, потопила турботу про інших у пустослів’ї. Сумно й боляче, якщо це портрет більшості моїх сучасників.

Тож знаходьмо час! Ми живемо на відстані кроку від ближнього, і від нас залежить, поєднає чи розділить нас цей крок.

Знаходьмо час! Прикро, якщо його нема. Боляче й несправедливо, якщо нема. Якщо ви когось відважилися прогнати від свого порога, робіть це тому, що заслуговує, а не тому, що затримає вас на мить. Знаходьмо щоденно, а не тільки у вихідні. У календарі дружби і взаємодо всі дні помічені. Не забуваймо: стукають у двері вашої душі за розрадою так, як стукали колись у потребі хліба і вогню.

Знаходьмо час, бо для когось він може бути рятівним, єдиним виходом, майбутнім.

Оскільки самотність все частіше нагадує нам небуття, а відмова в підтримці гіркою самокритикою лягає на душу, візьмемо у життя як заповідь: знаходьмо час для ближнього!

Объяснение: