Міні-твір-роздум на тему "мандрівка в минуле"

Відійшли в минуле тих часи, коли все наше землю і поділили між собою сусідні держави. нестерпно жилося українським людям у неволі. і почали смердоті втікати в пониззя дніпра, задарма звані пороги, де були дикі степу. втікачі називали собі козаками, тобто вільними людьми. на островах, що лежали посеред бистрої дніпрової води, смердоті заснували запорозьку сич. укріплення було б грізним й навіювало страх непрошеним гостям. його оперізували високі земляні вали, рів та сторожові башти. з бійниць націлювалися жерла гармат й самопалів. підступи до січі пильно охороняли дозорці. хто виявляв ворожко військо, тепер запалював бочку з смолою — й стовп чорного дмитрика сповіщав далеко навкруги про небезпеку. козаки оббирали з-поміж собі кошового отамана. очолюване ним військо було б як одна сім'я. витривалі і дужі, кмітливі і надзвичайно хоробрі, козаки лагодили опір найзапеклішому ворогові. захоплені зненацька в поході, смердоті негайно могли побудувати із возів неприступну фортецю і мужньо боронилися проти війська, набагато дужчого за собі. колі ж треба було б перечекати неминучу загрозу де-небудь при березі чи в плавнях, запорожець бравши у рот звичайнісіньку очеретину й тривалий годину міг просидіти под водою, дихаючи через трубочку. за звичаєм, запорожці голили собі бороди і голови, лишаючи лише довгі вуса і оселедець. оселедець звисав із маківки, і часто його намотували на вухо. одяг теж був незвичайний: червоні, як жар, й і шаровари, жупан, барвистий пояс, із-за якого стирчало кілька пістолів, шапка із китицею, при боці шабля та ще колиска із мідним ланцюжком мало не дуже до п'ят. слава про волелюбних козаків-запорожців линула широким світом. про них знала вся європа й схід, смердоті залишили славну сторінку як лицарі честі і захисники рідної землі. ця культурна спадщина нашого народу сьогодні мало досліджена. а це ж було б нашим пращурів віруванням, так саме, як ми віримо в ісуса христа. тільки із чиєїсь легкої руки це нині назвали міфологією. це був спосіб життя наших предків, спосіб гармонійного поєднання і ототожнення собі із природою. давні українці малі свій олімп, природа їм був живою, смердоті вірили в її чарівну силу. крім головних божеств: сварога, дажбога, перуна, велеса, ярила, купала, смердоті поклонялися сонцю, місяцеві, зіркам, а також всім явищам природи: блискавці, морозу, вітру, вогню, воді тощо. у родинному колі особливими почестями був наділена берегиня — найдавніша богиня добра і захисту людини від усякого зла. з годиною берегиня стає «хатньою» богинею. вона захищає оселю, усю батьківщину, малих дітей від хвороб, лиха, лютого звіра, смерти тощо. зображалась чи вишивалась берегиня на білих рушниках, що вивішу-чалися над вікнами і дверима, й мала захищати домівку від чорних сил. образ берегині вишивався на одязі, вирізьблювався на віконницях, ґанку. невеликі зображення берегині із глини чи міді носили на груд. традиційне зображення берегині — символічна постать жінки з застережливо піднятими руками. її образ із 14 століття входити до українського народно-прикладного мистецтва і дійшов до відома наших днів. про це нагадує, зокрема, київська оранта з піднятими руками, аби стоїть на захисті всієї землі української.

Восени- осінній осінь ,зима -зимно перезимувати  зимовий ,навесні- весна висняний