Складіть твір-речення на тему "український степ"

широкий український степ… багато письменників оспівували його в своїх творах, прагнучи передати неповторність і красу, своє захоплення його широкими просторами.

високі трави розстилають свій зелений килим так далеко, що, здається, немає у нього ні кінця, ні початку. лише сивий вітерець та швидкі птахи знають, де закінчується український степ. та, можливо, ще глибокий купол неба, що дивиться не надивиться на це різнотрав’я. неспокійно степові: весь час згадує він завзяті козацькі битви, коли зелене простирадло розфарбували у яскраво-червоний колір. не може він забути і стогін бранців, яких гнали хижі вороги в далеку неволю. про все це співає він сумні думи, які колись чув від старих кобзарів, свідків тих подій. їх вже нема, й імена їх не збереглися в людській пам’яті. тільки степ пам’ятає. та як йому забути, адже стількох відважних синів вкрив він своїм пологом. можливо, щоб краще спали вони, і співає він своєї то сумної, то суворої, а іноді замріяної пісні. проносяться розпатлані хмари, цвірінькають горобці, снують туди-сюди нерозумні ластівки, не підозрюючи, про що мріє старезний дідусь-степ.

і лише мудрий ворон знає, що то за сум. адже він чув від свого діда. то згадка про молодість, про героїчні часи, що вже не повернеш, про людей-велетнів, які вже більше не народжуються.

хтось скаже : «ну так, зараз модно освідчуватися в любові до всієї україни в цілому». а я нікому і не освідчуюся. скажу відверто, що мені багато чого не подобається: і на естраді, і в сучасних книгах, зарозумілість українських націоналістів, готових усіх у світі поділяти на «наших» і «не наших». і взагалі думаю, що нерозумно вважати, наприклад, українські ромашки кращими від російських. мені все рівно, хто з оточуючих мене людей українець, а хто — ні. адже ми живемо в одній країні, ходимо по одній землі, ласуємо морозивом фабрики «хладопром», радіємо перемогам братів кличків, дивимося «роксолану» і «залу чекання». я ніколи не замислювалася над тим, чи можна вважати мене патріоткою. я просто люблю україну. можливо, коли-небудь мені захочеться виїхати звідси або навіть доведеться це зробити — усяке може статися. і, можливо, мені сподобається інша країна. але там не буде моїх друзів, моїх батьків, моїх улюблених мультфільмів про козаків, повісті «кайдашева сім'я» нечуя-левицького і маминих вареників з полуницями, ще багато чого, з чим у мене зв'язане поняття «батьківщина». хоча й далеко від україни можна знайти нових друзів, створити уже власну родину, полюбити інші мультфільми, купити де-небудь том нечуя-левицького, а вареники з полуницями можна навчитися готувати і самі стоп, а як же хрещатик? а як же архітектурний заповідник у львові? а як же сіверський донець? а карпати? де б я не побувала, які б місця мене не зачарували, я все рівно буду хотіти ходити з друзями на пікнік у наш звичайний бір, а загоряти — у селі на річці.я дуже хочу побачити італію і францію. хочу з'їздити до австралії і америки. мрію відвідати бразилію, канаду і нову зеландію. із задоволенням подорожувала б, я не люблю сидіти на місці. можливо, де-небудь я б затрималася, десь ні. але упевнена, що з будь-якої країни світу, як би там не було гарно, я б повернулася додому, до своєї україни. тут мене чекають. тут усе моє життя. іншої батьківщини мені не треба.