Сказка на молодежном языке, напишите

Євген дудар червона шапочка (стара казка на новий лад) в одному селі жила червона шапочка. дівчина гарненька, ставненька. нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. верхню — розписаний незрозумілими гаслами . на голові хвацько сиділа червона шапочка — подарунок від бабусі на день шістнадцятиріччя. за те її і називали червоною шапочкою. одного разу мама каже червоній шапочці: — ось тобі пиріг, пляшка вина. однеси бабусі. нехай підкріпиться трохи. старенька вона вже. нездужає. як у справжній казці, бабуся жила за лісом. — тільки спіши,— каже мати,— поки сонечко високо. червона шапочка пішла. відійшла на таку віддаль, що не побачиш її неозброєним оком. сіла під кущ. випила вино. з’їла пиріг. дістала з потайної кишені джинсів цигарку. запалила, смалить і наспівує: ах, зта красная рябина среди осенней желтизньї." я на тебя смотрю, любимьій, теперь уже со стороньї як тут з кущів виходить вовк. страшенний, величезний. очі голодним вогнем світяться. — а-а-а! — гаркнув.— червона шапочка! попалась! зараз тебе з’їм! червона шапочка озирнулася. цвикнула через густо губу. — пішов геть! шкет нещасний! ще не таких бачила. дихнула червона шапочка на вовка перегаром вина й тютюну. вовк очманів. схопила червона шапочка вовка за вуха, сіла на нього верхи і гукнула: — поїхали! — куди? — перелякався вовк. — куди-небудь! — пришпорила боки вовка дерев’яними підошвами своїх стукалок. і той рвонув. каталася червона шапочка на вовкові до ранку. вранці під’їхала до бабусиної хати, зайшла у світлицю: — чао предкам! — дитино рідна! — сплеснула в долоні бабуся.— а ти де в таку рань тут узялася? — ша! — приклала пальця до вуст червона шапочка.— якщо маман питатиме, де я була, скажеш, у тебе ночувала. — господь з тобою, дитино! а хіба ти не з — дай щось пошамати! — сказала червона шапочка, вика-блучуючись перед дзеркалом. — нема, дитино,— каже бабуся.— бо я хворіла. — давай бабки. пошлю вовка, принесе зараз. бабуся витріщилася на внучку. — гроші давай! — хрипко пояснила червона шапочка. бабуся тремтячими руками дістала вузлика. розв’язала. подала червоній шапочці свою пенсію. — на. нема більше. — тоді я тебе з’їм! — налякала червона шапочка. якраз у цей час повз хату бабусі проходив мисливець. дивиться, біля хати лежить загнаний вовк, язика висолопивши і хвоста відкинувши. а з хати доноситься схлипування бабусі: — не маю, внученько! їй-богу, більше не мисливець вскочив у хату. напоготові рушницю тримає: — хто тут бабусю ображає? червона шапочка криво осміхнулася: — а ти у родинні справи не вмішуйся! браконьєр нещасний. ось напишу на тебе скаргу, що ти вбив вовка, обікрав бабу-шенцію і приставав до мене. тоді закукурікає мисливець був сміливий. ніколи не тремтів перед найстрашнішим звіром. а тут жилки в нього затрусилися. він згадав свою жінку молоду. діточок білочубих. і, знітившись, почав задкувати до виходу. що далі діялося у бабусиній хаті, ніхто не знає. бо свідків не було. тільки десь під полудень з хати вийшла червона шапочка з набитим вузликом на спині. і зникла в лісі. де вона блукає, досі ніхто не знає. може, стрінеться вам принагідно. то сповістіть хоча б її маму. бо побивається, руки ламає, де її чадо неповнолітнє, не знає

Февральская лазурь…небес волшебна сказка, волнует чистотой прозрачный колорит, березовый ажур, впитавший прелесть красок, мелодией весны среди зимы звучит. хрустальный перелив ветвей изящно-тонких сапфировых теней оттенки ворожит, капелью нежных нот под солнцем тает звонко ушедшая метель, рождая миражи. все кажется простым,  изящно – совершенным, сиреневых снегов пленяет акварель, природа хороша, пронзительно - блаженна. идет, идет весна! и близок уж апрель.