Какая река находится на южной границы галлии и год события сделавшей её знаменитой

рубикон   — небольшая река на апеннинском полуострове, впадает в адриатическое море, к северу от римини. до 42 г. до н. э. служила границей между италией и римской провинцией предальпийская галлия.

эта река известна главным образом выражению «перейти рубикон», означающему некоторое бесповоротное решение. этого выражения связана с тем временем, когда юлий цезарь не был императором, а был всего лишь военачальником (проконсулом), а рим был республикой. по закону проконсул имел право возглавлять войско только за пределами италии. однако 10 января 49 г. до н. э. он со своим войском подошёл к рубикону. но не был уверен в силе своего войска и поэтому , ведь в случае неудачи он будет подвергнут публичному позору и пыткам. он перешёл через рубикон и после гражданской войны стал императором. с тех пор выражение «перейти рубикон» означает рискнуть чем-то важным ради великой цели. аналогичный фразеологизм — «жребий брошен» 

после перехода цезаря через рубикон река долгое время была у всех на устах, пока император август не реорганизовал административное деление италии и включил в неё современный север италии. в результате рубикон перестал быть северной границей италии. после стремительного расширения римских владений слово «рубикон» постепенно исчезало с топографической карты.

после падения римской империи и в течение первых столетий средневековья прибрежная равнина между равенной и римини затоплялась много раз. рубикон, вместе с другими маленькими реками области, часто менял направление своего течения. поэтому, чтобы снабдить области водой после возрождения сельского хозяйства после средневековья, а также чтобы предотвратить другие наводнения и отрегулировать потоки, в течение xiv-го и xv-го столетия стали строить плотины и рыть водоотводы. в результате эти реки в конечном счёте превратились в прямые потоки, которыми они фактически являются сегодня.

в 1933 году были предприняты серьёзные попытки отыскать месторасположение реки. река фьюмичино, пересекающая город савиньяно-ди-романья (теперь савиньяно-суль-рубиконе), была официально идентифицирована как прежний рубикон. заключительное доказательство, эту теорию, было найдено только в 1991 году, когда три итальянских учёных (пиньотти, равальи и донати) доказали, что расстояние от рима до рубикона составляло около 200 километров.

ответ:

у період феодалізму полювання було привілеєм феодалів. проте на подніпров’ї ним займалися місцеві селяни та міщани, що приносило їм чималий дохід.

зміни відбулися і в правовому становищі селян. у цілому воно залежало від правового устрою сіл: руського (українського) чи німецького (волоського). переважна більшість сільського населення проживала в селах руського (українського) права. у xiv ст. більшість селян на українських землях були вільними й лише сплачували данину за користування землею, яка розподілялася ланами (волоками) по 16,8—21,4 гектарів між селянськими дворищами. дворище складалося з 5—10 хат (димів), у яких жила велика селянська родина. податок — подимне — сплачували з кожного диму. кілька дворищ утворювали сільську общину (село), яку очолював отаман. кілька сіл об’єднувалися у волость — копу, головою якої був старець. на зборах копи розглядалися всі важливі справи. також діяв копний суд.

крім того, за правовим становищем селяни поділялися на дві основні групи: «похожих» (вільних), які мали право відходити від феодала, та «непохожих» («отчичів»), позбавлених такого права. протягом xiv — першої половини xvi ст. відбувався процес перетворення рабів, челяді, холопів (тобто рабів) на залежних селян. (третій литовський статут у 1588 р. перевів їх у стан «отчичів».)

також селяни поділялися на різні категорії за майновим становищем. до найзаможніших належали служилі селяни — слуги, які перебували на службах, за що отримували 1—2 волоки землі й звільнялися від інших повинностей. вільними залишалися й данники, які сплачували данину державі натурою або грішми. тяглові селяни за користування землею відпрацьовували повинність (оранка поля, засівання зерна, збирання врожаю та інші роботи) зі своїм тяглом (робочою худобою) на користь держави, а згодом і на користь феодалів. серед селян було чимало збіднілих: сусідки

й підсусідки, що селилися при дворах заможних селян, коморники, які не мали свого житла й наймали комори, городники (загородни-ки), що володіли тільки , та халупники, які мали тільки хати (халупи).

селяни сплачували чимало податків і виконували різні повинності. основним державним грошовим податком у великому князівстві литовському був податок на військові потреби. селяни також відбували й державні повинності: споруджували й ремонтували замки, зводили мости та греблі, прокладали й обслуговували шляхи тощо. церкві віддавали десятину.

селяни феодальних маєтків сплачували оброк продуктами або грошима і відробляли панщину. у хv ст. панщина складала 14 днів на рік із лану (певної ділянки землі). у 1520 р. в польщі встановлюється одноденна панщина на тиждень, а в 1557 р. така сама встановлюється в литві. у закарпатті на цей час панщина складала вже два дні на тиждень. на північній буковині існувало близько 20 повинностей і податків.

дещо відмінним було становище населення сіл, де діяло німецьке, або волоське, право. кількість сіл, що користувалися німецьким правом, у xiv ст. швидко зростала за рахунок німецьких і польських переселенців. ці переселенці (осадники) сплачували пану певну суму й здобували право утворити село й посаду війта, яка ставала спадковою і надавала йому ряд привілеїв: зосередження у своїх руках адміністративної і судової влади, володіння вдвічі більшою ділянкою землі тощо. ці селяни сплачували лише оброк і не відробляли панщини. села з німецьким правом не знали общинної організації.

від кінця xiv ст. на галичині мешканці сіл із німецьким правом займалися переважно вирощуванням худоби. жителі цих сіл, об’єднані в общини, не відробляли панщину, оброк і податок вони сплачували худобою, а судилися за стародавніми звичаями і правом.