22 сочинение на тему какое у весны лицо

Когда я выхожу на улицу, я вижу то, что не видно обыденному, вечно занятому человеку, который, к сожалению, не видит истинное лицо природы, лицо весны. чтобы увидеть это лицо, нужно думать лишь о пении птиц, журчании воды, надо лишь человек, чьи мысли заняты лишь учебой, работой и еще миллионами ненужной в данный момент всячиной, никогда, к сожалению, не сможет увидеть лицо весны. а я вижу. это лицо доброе, но красивое, но вечное и это лицо выражает полное спокойствие, вечную расслабленность, веру в но нет более истинной любви в этом мире, чем непреодолимой любви весны к если приглядеться, то можно увидеть, как она старается завоевать наше к ней доверие, но мы этого не замечаем в бесконечном потоке времени, и весна заменяется бессердечной зимой, которая всегда пытается доверить весне свою злую сущность, то, чтобы она не любила но весна лишь отряхивается и снова

природа весной по-своему красива. после долгого зимнего сна она выглядит сонной, немного неуверенной. но с каждым днем природа начинает набирать силу. теплые солнечные лучи говорят о том, что пришло время весны, зима здесь больше не хозяйка. с каждым днем снега становится все меньше, он пытается спрятаться в тени деревьев, но однако и туда пробирается солнце.

повсюду слышится звонкое журчание ручейков, именно они говорят о том, что, наконец, пришла долгожданная весна. в лесу уже можно услышать веселый щебет птиц. начинают появляться первые подснежники, символ весны. эти маленькие, хрупкие цветы несут в себе необыкновенную силу. они словно снег, устилают белым ковром лесные поляны.начинают распускаться листья на деревьях, появляется зеленая травка. весной зелень молода и свежая, первые листья на деревьях светятся словно изумруды, настолько они яркие.

вода в реках, озерах особенно чистая. в них отражается лазурное голубое небо, и перелетные птицы, которые с радостью возвращаются на свою родину. как они истосковались по ней, как соскучились! все радуется весне. нет больше серого неба и холода. только теплое солнце и голубое небо. весна пришла и принесла новую жизнь.

1. Парадоксальність змісту п'єси Б. Шоу. (П'єсою "Пігмаліон" Б. Шоу довів, що люди з народу'аж ніяк не поступаються перед представниками світського товариства запасом творчих сил і енергії. Якщо бідність і робить людину духовно збіднілою, то за певних обставин у ній можуть пробудитися небачені можливості для вдосконалення. Проте головний парадокс — парадокс людини — залишається автором нерозгаданим.

2. П'єса спонукає глядача дискутувати і висловлювати припущення щодо подальшої долі Елізи Дулітл. Та який би шлях вона не обрала в житті після науки у професора фонетики, брутальною, духовно бідною і приниженою вона вже ніколи не буде. Душа її відкрилася до краси, духовної свободи, до мистецтва.)

Окремо слід зазначити, що у творі діють парадоксальні герої: містер Дуліттл - батько Елізи та професор фонетики Генрі Хіггінс. Їхні дії, репліки, філософія та стиль життя і поведінки повністю відповідають визначенню парадокса. Ці герої нерідко суперечать самі собі, переходять із одної крайнощі в іншу. Однак найбільшим парадоксом у п'єсі драматурга є людина. Результат тривалої роботи був несподіваний навіть для професора Хігінса. Еліза Дулітл навчилася не тільки правильно говорити, а й бути самою собою - особистістю з усвідомленою гідністю, свободою, бажаннями.

3. Підводячи підсумки дослідженню особливостей парадоксів у п'єсі Бернарда Шоу “Пігмаліон”, можна завважити - основна увага приділяється людині та її вихованню. Адже нові погляди на життя, як і саме життя та суспільство як один із його аспектів - усе це неможливе без участі людини. Кожен по-особливому цікавий, бо є відображенням парадоксальності усього суспільства.