Яким було дитинство василя симоненко

Вибрати не можна тільки батькі

василь андрійович симоненко народився 8 сiчня 1935 року в глухому поселенні біївці лубенського району на полтавщині в сім'ї колгоспників. дитинство його, за словами олеся гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками. скупе на ласку було, мінами й бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалі діти — ці найбезвинніші жертви ві

протягом 1942 - 1952 pp. майбутнiй поет навчався в школi: 4 класи у бiïвцях (1942 – 1946 решта - у сусiднiх селах єнькiвцях (1946 – 1947 рр.) i тарандинцях (1947 – 1952 дорога до школи була для нього - через багато років у новелі "дума про діда" симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: " ходив тоді в восьмий клас. дев'ять кілометрів було до школи. як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. та це ж тільки в один кінець " у 1952 р. закiнчив iз золотою медаллю середню школу в тарандинцях та вступив на факультет журналiстики киïвського унiверситету iменi т. шевченка. писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій "тиша і грім" (1962 р.) і казка "цар плаксій і лоскотон" (1963

Читаємо рядки роману п. загребельного "диво": "є міста, у яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність". йдеш вулицями столиці і відчуваєш, що поряд з тобою крокує історія. виходиш на майдан богдана хмельницького — і нараз зачаровує білокам'яне диво софії київської. може, в ту мить, коли споглядаєш її і очей не можеш відвести, народжується в тобі митець?   софія уособлює й витоки народної етики й культури, спонукає до прагнення осмислити, що ж лишає нащадкам історія, проходячи крізь частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе в нашому дні, ставши духовним активом сучасника.  "цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського " а виріс він із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою.  диво! " — пише п. загребельний. і справді, диво з див — софійський собор — виквіт душі народної. ідею невмирущості  творчого початку в людині - ось , що утверджує роман п. загребельного "диво".